Вікіпедія

Комета

мале небесне тіло
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Комета (значення).

Комета — це мале тіло Сонячної системи, яке, проходячи поблизу Сонця, нагрівається та починає виділяти гази (цей процес називається дегазацією) . Це створює протяжну, гравітаційно незв’язану атмосферу або кому, що оточує ядро, а також хвіст газу та пилу. Ці явища зумовлені впливом сонячного випромінювання та сонячного вітру. Ядра комети мають розміри від кількох сотень метрів до десятків кілометрів і складаються з пухких скупчень льоду, пилу та дрібних кам’яних частинок. Діаметр коми може до 15 разів перевищувати діаметр Землі, тоді як хвіст може мати довжину понад одну астрономічну одиницю. Деякі комети можна побачити із Землі без допомоги телескопа, і вони можуть простягатися на небі дугою навіть до 30° (60 розмірів Місяця). Комети спостерігали та документували з давніх часів по всьому світу.

Комета
Зображення
Астрономічний символ
CMNS: Комета у Вікісховищі
Комета С/1995 O1 (Гейла — Боппа). Спостереження 29 березня 1997 року в Пазині, Хорватія.

Комети зазвичай мають дуже ексцентричні еліптичні орбіти та широкий діапазон орбітальних періодів, що коливаються від кількох років до потенційно кількох мільйонів років. Короткоперіодичні комети зароджуються в поясі Койпера або пов’язаному з ним розсіяному диску, який лежить за орбітою Нептуна. Маса поясу Койпера оцінюється у 0,1 M⊕, він може містити 5-10 млрд комет та уламків[1]. Вважається, що довгоперіодичні комети зароджуються в хмарі Оорта - сферичній хмарі крижаних тіл, що тягнеться за межі поясу Койпера до середини відстані до найближчої зірки[2]. Загальна маса хмари Оорта оцінюється у 1-50 M⊕[1]. Довгоперіодичні комети починають рухатися до Сонця через гравітаційні збурення від найближчих зірок або через галактичний приплив. Появу комети називають апарицією.

Вироджені комети, які багато разів проходили близько до Сонця, втратили майже весь свій леткий лід і пил та можуть стати схожими на маленькі астероїди[3]. Вважається, що астероїди мають інше походження ніж комети, оскільки утворилися всередині орбіти Юпітера, а не в зовнішній частині Сонячної системи[4] [5]. Однак відкриття комет головного поясу та активних малих планет- кентаврів розмило межу між астероїдами та кометами. На початку XXI століття відкриття деяких малих тіл з довгоперіодичними кометними орбітами, але характеристиками астероїдів внутрішньої Сонячної системи, було названо кометами Менкса . Вони все ще класифікуються як комети, наприклад C/2014 S3 (PANSTARRS)[6]. З 2013 по 2017 рік було знайдено 27 комет Менкса [7] .

Станом на листопад 2021 року, відомо про понад 4500 комет[8]. Однак це лише невелика частина загальної очікуваної популяції комет, оскільки вважається, що у Хмарі Оорта налічується близько трильйона кометоподібних тіл[9][10]. Неозброєним оком можна побачити в середньому одну комету на рік, хоча багато з них тьмяні та не видовищні[11]. Особливо яскраві комети називають "великими кометами".

Існують приклади космічних місій для вивчення комет, зокрема місія НАСА Діп Імпакт, яка протаранила поверхню комети Темпеля 1 для вивчення її внутрішньої структури, а також місія ЄКА Розетта до комети Чурюмова-Герасиенко, під час якої здійснено першу посадку на комету[12].

Анімація руху комети по еліптичній орбіті навколо зорі. Блакитним кольором позначено газовий хвіст, сірим — твердотілий хвіст.

Походження ред.

Комети з'являються з периферії Сонячної системи, тому їхні орбіти постійно змінюються під впливом гравітації основних планет. Унаслідок цього деякі з комет переходять на близько-сонячні орбіти і Сонце знищує їх, коли вони наближаються до нього, інші крижані брили назавжди залишають Сонячну систему. Яскрава комета — одне з найцікавіших космічних явищ і завжди привертає увагу.

Вважають, що комети походять із хмари Оорта, розташованої на великій відстані від Сонця; вона складається із «решток», що залишилися після конденсації сонячної туманності. Зовнішні краї цієї хмари досить холодні для того, щоб вода існувала там у твердому (а не газоподібному) стані. Тіла, розташовані на закраїнах Сонячної системи, з правила, складаються з летких речовин (водяних, метанових та інших льодів), що випаровуються при підлітанні до Сонця.

Усього виявлено понад 400 короткоперіодичних комет[13]. З них близько 200 спостерігалося в більш ніж одному проходженні перигелію. Багато з них входить до так званих сімейств. Наприклад, приблизно 50 найбільш короткоперіодичнх комет (їхній повний оберт навколо Сонця триває 3—10 років) утворюють сімейство Юпітера. Дещо менші сімейства — Сатурна, Урана та Нептуна (до останнього, зокрема, належить знаменита комета Галлея).

Комети, що виринають із глибини космосу, виглядають як туманні об'єкти, за якими тягнеться хвіст, що його довжина іноді сягає мільйонів кілометрів. Ядро комети — це тіло з твердих частинок і льоду, оповите туманною оболонкою, яка називається комою. Ядро діаметром у кілька кілометрів може мати навколо себе кому у 80 тис. км у поперечнику. Потоки сонячних променів вибивають частинки газу з коми і відкидають їх назад, витягаючи в довгий димчастий хвіст, який тягнеться за нею в просторі.

Яскравість комет дуже сильно залежить від їхньої відстані до Сонця. Лише дещиця з усіх наявних комет наближається до Сонця і Землі настільки, щоб їх можна було побачити неозброєним оком. Найпомітніші з них іноді називають «Великими кометами».

Астрономи пояснюють настільки різні форми кометних хвостів у такий спосіб. Матеріал, з якого складаються комети, має неоднаковий склад та властивості, тому й по-різному реагує на сонячне випромінювання. Таким чином, хвости космічних мандрівниць набувають різної форми.

Хвости комет різняться за довжиною та формою. У деяких комет вони тягнуться через усе небо. Наприклад, хвіст комети, що з'явилася в 1944 році, був завдовжки 20 млн км. А комета C/1680 V1 мала хвіст, що протягнувся на 240 млн км. Також були зафіксовані випадки відділення хвоста від комети.

Теорію хвостів і форм комет розробив наприкінці XIX століття російський астроном Федір Бредіхін (1831—1904). Йому ж належить і класифікація кометних хвостів, що використовувалася в тогочасній астрономії. Бредіхін запропонував відносити хвости комет до трьох основних типів: прямі та вузькі, направлені прямо від Сонця; широкі й трохи викривлені, що ухиляються від Сонця; короткі, сильно відхилені від центрального світила.

Астероїди походять з іншого джерела, але дуже старі комети, які втратили весь матеріал для випаровування, можуть дуже нагадувати астероїди.

Відкриття сотень гігантських комет, названих кентаврами, у зовнішній планетній системі за останні два десятиліття означає, що ці об'єкти представляють набагато більшу небезпеку для життя, ніж астероїди, як звітує команда астрономів[14].

Будова комет ред.

Основні газові складові комет[15][16]

Атоми Молекули Іони
Н Н2O H2O+
О О2 H3O+
С С3 OH+
S CN CO+
Na СН CO2+
Fe СО CH+
Co HCN CN+
Ni CH3CN
H2CO
 
Комета Голмса (17P/Holmes) у 2007 році, праворуч блакитним видно іонізований газ.
 
Видимий хвіст може складатися з двох частин: газового і пилового

Як правило, комети складаються з «голови» — невеликого яскравого згустку-ядра, що оточена світлою туманною оболонкою (комою), яка складається з газу та пилу.

Тривале існування низки періодичних комет, що багаторазово пролітали поблизу Сонця, пояснюється незначною втратою речовини при кожному прольоті (через утворення пористого теплоізоляційного шару на поверхні ядер або наявності в ядрах тугоплавких речовин).

Ядро ред.

Докладніше: Ядро комети

Ядро — тверда частина комети, що має порівняно невеликий розмір. Навколо ядра активної комети (при його наближенні до Сонця) утворюється кома.

Ядра комет складаються з льоду з додаванням космічного пилу і заморожених летких сполук: монооксиду та діоксиду вуглецю, метану, аміаку[17]

Кома ред.

Докладніше: Кома (астрономія)

Кома — хмара пилу й газу, що оточує ядро комети. Кома та ядро утворюють «голову» комети. Із наближенням комети до Сонця «голова» збільшується, інколи з'являється хвіст.

Кома комети має кулясту форму й іноді простягається на 100 тис. — 1,4 млн км від ядра[18].

Хвіст ред.

Докладніше: Хвіст комети

У комет із наближенням до Сонця утворюється «хвіст» — слабка світна смуга, що в результаті дії сонячного вітру найчастіше спрямована у протилежну від Сонця сторону.

Хвости комет розрізняються довжиною й формою, не мають різких обрисів і практично прозорі — крізь них добре видні зірки, — тому що утворені з надзвичайно розрідженої речовини. Склад її різноманітний: газ чи дрібний пил, або ж суміш того й того. Цей пил схожий з астероїдним матеріалом сонячної системи, що з'ясувалося в результаті дослідження комети Вільда (2) космічним апаратом «Стардаст» («Зоряний пил»). По суті, це «видиме ніщо»: людина може спостерігати хвости комет тільки тому, що газ і пил світяться. При цьому світіння газу пов'язане з його йонізацією ультрафіолетовими променями й потоками часток, що викидаються із сонячної поверхні, а пил просто розсіює сонячне світло.

Орбітальні характеристки ред.

Короткоперіодичні комети ред.

Короткоперіодичні комети зазвичай визначаються як такі, що мають орбітальний період менше 200 років[19]. Зазвичай вони обертаються більш-менш у площині екліптики в тому ж напрямку, що й планети[20]. Їхні орбіти зазвичай виводять їх в область зовнішніх планет в афелії; наприклад, афелій комети Галлея знаходиться трохи далі за орбіту Нептуна. Комети, чиї афелії знаходяться поблизу орбіти великої планети, називаються її "сім'єю"[21]. Вважається, що такі сім'ї виникають внаслідок того, що планета захоплює колишні довгоперіодичні комети на коротші орбіти[22].

На екстремальній межі короткого орбітального періоду комета Енке має орбіту, яка не досягає орбіти Юпітера, і відома як комета типу Енке. Короткоперіодичні комети з орбітальним періодом менше 20 років і малим нахилом (до 30 градусів) до екліптики називаються традиційними кометами родини Юпітера (КРЮ)[23]. Ті, що подібні до Галлея, з періодами обертання від 20 до 200 років і нахилами від нуля до понад 90 градусів, називаються кометами типу Галлея (КТГ)[24][25]. Станом на 2023 рік було зареєстровано 70 комет типу Енке, 100 комет типу Галлея і 755 комет типу Койне[26]. Нещодавно відкриті комети головного поясу утворюють окремий клас, що обертається більш круговими орбітами в межах поясу астероїдів[27].

Оскільки їхні еліптичні орбіти часто наближають їх до планет-гігантів, комети зазнають подальших гравітаційних збурень[28]. Короткоперіодичні комети мають тенденцію до того, що їхні афелії збігаються з півосями планет-гігантів, причому найбільшою групою є JFC[23]. Зрозуміло, що комети, які приходять з хмари Оорта, часто зазнають сильного впливу гравітації планет-гігантів на свої орбіти внаслідок близького зближення. Юпітер є джерелом найбільших збурень, оскільки він більш ніж удвічі масивніший за всі інші планети разом узяті. Ці збурення можуть відхиляти довгоперіодичні комети на коротші орбіти[29][30].

Виходячи з їхніх орбітальних характеристик, вважається, що короткоперіодичні комети походять з кентаврів та поясу/розсіяного диска Койпера — диска об'єктів у транснептуновій області, тоді як джерелом довгоперіодичних комет вважається набагато віддаленіша сферична хмара Оорта (на честь голландського астронома Яна Гендріка Оорта, який висунув гіпотезу про її існування)[31][32]. Вважається, що величезні рої кометних тіл обертаються навколо Сонця в цих далеких регіонах по приблизно кругових орбітах. Іноді гравітаційний вплив зовнішніх планет (у випадку об'єктів поясу Койпера) або найближчих зір (у випадку об'єктів хмари Оорта) може вивести одне з цих тіл на еліптичну орбіту, яка спрямовує його всередину до Сонця, утворюючи видиму комету. На відміну від повернення періодичних комет, чиї орбіти встановлені попередніми спостереженнями, поява нових комет за цим механізмом є непередбачуваною[33]. Коли комети потрапляють на орбіту Сонця і безперервно тягнуться до зорі, з них втрачаються тонни речовини, що значно впливає на тривалість їхнього життя; чим більше втрачається, тим коротше вони живуть, і навпаки[34].

Довгоперіодичні комети ред.

Класифікація ред.

 
Гравюра на дереві "Велика комета 1577"

Великі комети ред.

Приблизно раз на десятиліття, комета стає достатньо яскравою, щоб будь-який спостерігач мав змогу помітити її, в наслідок чого, такі комети називають великими[35]. Зробити передбачення чи комета стане великою, як відомо, є складним завданням, оскільки численна кількість факторів може спричинити відхилення яскравості комети від її прогнозів щодо неї[36]. В цілому, якщо комета, що має велике й активне ядро, пролетить близько до Сонця й не буде затемнена ним, і при проведенні спостереженнь з Землі у час, коли вона найяскравіша, то у неї є шанс стати великою кометою. Однак, Комета Когоутека в 1973 році відповідала усім вищеназваним критеріям і очікувалося, що вона стане великою, але цього не сталося[37]. Тоді як Комета Веста, що з'явилася три роки пізніше, і очікування щодо якої були набагато нижче, якраз таки стала великою кометою[38].

Одним із відомих прикладів великих комет є Велика комета 1577 року. Вона пролетіла близько Землі як неперіодична комета[en] та спостерігалася багатьма дослідниками, такими як Тихо Браге та Такіюддин аш-Шамі. Спостереження цієї комети були призвели до кількох важливих знахідок для кометної науки.

Наприкінці 20-го століття спостерігався тривалий проміжок часу без появи будь-яких великих комет, після чого послідувала поява двох поспіль — комети Хякутаке в 1996 році, а потім комети Гейла—Боппа, яка досягла максимальної яскравості в 1997 році та була відкрита двома роками раніше. Першою великою кометою 21-го століття була C/2006 P1 (Макнота), яку дослідники спостерігали неозброєним оком у квітні 2007 року. Ця комета була найяскравішою за 40 років[39].

Навколосонячні комети ред.

Навколосонячна комета — це комета, що проходить дуже близько до Сонця в перигелії, як правило — в межах кількох тисяч кілометрів[40]. Незважаючи на те, що малі навколосонячні комети можуть повністю випаруватися під час такого близького наближення до Сонця, то більші з них можуть кілька разів переживати прохід перигелію. Однак сильні приливні сили, які вони відчувають, часто призводять до їх розколу та фрагментації[41].

Близько 90% навколосонячних планет, що спостерігалися за допомогою СОГО (СОнячна та Геліосферична Обсерваторія), належать до групи присонячних комет Крейца, які всі походять від однієї гігантської комети, яка розпалася на багато менших комет під час свого першого проходження через внутрішню частину Сонячної системи[42]. Решта містить кілька спорадичних комет, однак серед них виявлено ще чотири споріднені групи комет: групи Крахта, Крахта 2а, групи Марсдена та Мейєра. Обидві групи Марсдена та Крахта, мабуть, пов’язані з кометою 96P/Machholz, яка є джерелом двох метеорних потоків, Квадрантид та Арієтид[43].

 
Діаграма Ейлера про типи небесних тіл в Сонячній системі

Незвичайні комети ред.

З тисяч відомих комет, деякі з них виявляють незвичайні властивості. Комета Енке (2P/Encke) рухається по орбіті, що знаходиться за межами поясу астероїдів близько орбіти планети Меркурій, тоді як комета 29P/Швассмана–Вахмана зараз рухається майже по круговій орбіті, що знаходиться повністю між орбітами Юпітера та Сатурна[44]. 2060 Хірон, чия нестабільна орбіта знаходиться між Сатурном і Ураном, спочатку класифікували як астероїд, поки не помітили її слабку кому[45]. Подібним чином комета Шумейкера-Леві 2[en] спочатку була позначена як астероїд 1990 UL3 [46].

Найбільші комети ред.

Найбільшою відомою періодичною кометою є 2006 Хірон діаметром в 200 км, яка кожні 50 років потрапляє в перигелій всередині орбіти Сатурна на відстані 8 а.о. Ймовірно, найбільшою відомою кометою хмари Оорта є комета Бернардінеллі-Бернштейна із діаметром в ≈150 км, яка не війде в перигелій до січня 2031 року, що знаходиться поблизу орбіти Сатурна на відстані 11 а.о. Також, за оцінками, комета 1729 року, що мала ≈100 км у діаметрі та досягла перигелію всередині орбіти Юпітера на відстані 4 а.о.

Кентаври ред.

Зазвичай кентаври виявляють властивості як комет, так і астероїдів[47]. Кентаври можуть бути класифіковані як комети, такі як 60558 Ехекл та 166P/NEAT. 166P/NEAT була відкрита при виявленні своєї коми, тому вона класифікується як комета, незважаючи на свою орбіту, а 60558 Ехекл при свому відкритті була класифікована як комета, так і астероїд. Один із планів Кассіні передбачав відправити його до кентавра, але NASA вирішило замість цього знищити його[48].

Кінець життя комет ред.

Виліт із Сонячної системи ред.

Якщо комета рухається досить швидко, вона може покинути Сонячну систему. Такі комети мають гіперболічну траєкторію, тому їх називають гіперболічними кометами. Відомо, що сонячні комети вилітають тільки внаслідок гравітаційної взаємодії з іншим об’єктом у Сонячній системі, таким як Юпітер[49]. Прикладом цього є комета C/1980 E1, орбіта якої була змінена внаслідок близького проходження до Юпітера у 1980 році. Період обертання комети навколо Сонця оцінювався в 7,1 мільйонів років, однак внаслідок близького проходження до планети, орбіта комети змінилася, та стала гіперболічною[50]. Міжзоряні комети, такі як 1I/Оумуамуа та Міжзоряна комета Борисова, ніколи не оберталися навколо Сонця, тому для виліту із Сонячної системи їм не потрібна гравітація іншого тіла Сонячної системи.

Випаровування летких речовин ред.

Комети сімейства Юпітера та довгоперіодичні комети згасають за дуже різними законами. Комети сімейства Юпітера активні протягом життя близько 10 000 років або близько тисячі періодів свого обертання, тоді як довгоперіодичні комети зникають набагато швидше. Лише 10% довгоперіодичних комет переживають більше 50 прольотів до перигелію і лише 1% з них переживають більше 2000 прольотів[51]. Згодом більша частина летючого матеріалу, що міститься в ядрі комети, випаровується, і комета перетворюється на невелику темну грудку каменю або щебеню, яка може нагадувати астероїд[52]. Деякі астероїди на еліптичних орбітах зараз ідентифікуються як вимерлі комети[53][54][55]. Приблизно 6% навколоземних астероїдів вважаються ядрами вимерлих комет[51].

Руйнування та зіткнення ред.

Ядро деяких комет може бути крихким, цей висновок підтверджується спостереженнями за розколом комет[56]. Значного кометного руйнування зазнала комета Шумейкерів-Леві 9, відкрита в 1993 році. Близьке зіткнення в липні 1992 року розбило цю комету на шматки, і протягом шести днів у липні 1994 року ці шматки падали в атмосферу Юпітера — вперше астрономи спостерігали зіткнення двох об’єктів у Сонячній системі[57][58]. Іншими прикладами комет, що розкололися, є Комета Біли, що розкололася в 1846 році та комета 73P/Schwassmann–Wachmann, що знаходилася в процесі руйнування з 1995 по 2006 рік[59].

Про перше спостереження руйнування комети повідомив грецький історик Ефор ще взимку 372–373 р. до н.е.[60]. Вважається, що комети розколюються внаслідок механічного впливу (удару), внутрішнього тиску газу або термічних процесів[61].

Комети 42P/Неуйміна і 53P/Ван Бісбурка, згідно припущень, є фрагментами батьківської комети. Чисельне інтегрування показало, що обидві комети були досить близько з Юпітером в січні 1850 року, і що до 1850 року їхні орбіти були майже ідентичними[62]. Сімейство комет Ліллера є ще однією групою комет, яка є результатом епізодів фрагментації, це сімейство складається з C/1988 A1 (Liller), C/1996 Q1 (Tabur), C/2015 F3 (SWAN), C/2019 Y1 (ATLAS), та C/2023 V5 (Леонард)[63][64].

Спостерігалося, як деякі комети розпадаються під час проходження перигелію, зокрема такі великі комети як Веста та Ікея-Секі. Комета Біли була одним із яскравих прикладів такого руйнування, коли вона розпалася на дві частини під час проходження через перигелій у 1846 році. Дві комети, що утворилися, були помічені окремо в 1852 році, але після цього їх не спостерігали. Натомість у 1872 та 1885 роках спостерігалися вражаючі метеорні дощі, коли комета мала б бути видимою. Незначний метеорний дощ Андромедиди відбувається щорічно в листопаді, і він виникає, коли Земля перетинає орбіту комети Біли[65].

Деякі комети мають більш вражаючий кінець існування – вони або падають на Сонце[66], або розбиваються об планету чи інше тіло. Зіткнення між кометами та планетами або супутниками були звичайним явищем у ранній Сонячній системі: наприклад, деякі з багатьох кратерів на Місяці могли бути спричинені зіткненнями з кометами. Нещодавнє зіткнення комети з планетою відбулося в липні 1994 року, коли комета Шумейкерів-Леві 9 розпалася на частини й зіткнулася з Юпітером[67].

Явища пов'язані з кометами ред.

Зв'язок з метеоритними потоками ред.

Оскільки комета нагрівається під час близьких прольотів до Сонця, виділення газів з її крижаних компонентів вивільняє тверді уламки, які занадто великі, щоб їх можна було знести тиском світла і сонячним вітром[68]. Коли Земля, проходячи по своїй орбіті, перетинає уламки комети, які складаються здебільшого з дрібних зерен кам’янистого матеріалу, на Землі спостерігається метеорний дощ. Більш щільні уламки створюють швидкі, але інтенсивні метеорні дощі, а менш щільні уламки створюють довші, але менш інтенсивні дощі. Як правило, щільність сліду уламків залежить від того, як давно батьківська комета вивільнила уламки[69][70]. Метеорний потік Персеїди, наприклад, відбувається щороку між 9 і 13 серпня, коли Земля перетинає орбіту комети Свіфта-Туттля. А комета Галлея, наприклад, є джерелом потоку Оріоніди, який спостерігається в жовтні[71][72].

Вплив на зародження життя на Землі ред.

Багато комет і астероїдів зіткнулися із Землею на ранніх стадіях її існування. Багато вчених вважають, що комети, які бомбардували молоду Землю близько 4 мільярдів років тому, принесли величезну кількість води, яка зараз заповнює океани Землі, або, принаймні значну їх частину. Інші ж вчені ставлять під сумнів цю ідею[73]. Виявлення в кометах значної кількості органічних молекул, у тому числі поліциклічних ароматичних вуглеводнів[74], призвело до припущення, що комети чи метеорити могли принести на Землю передвісників життя або навіть саме життя[75]. У 2013 році було висунуто припущення, що зіткнення між кам'янистими та крижаними поверхнями, такими як комети, могло призвести до утворення, шляхом ударного синтезу, амінокислот, з яких складаються білки[76]. Швидкість, з якою комети входили в атмосферу, у поєднанні з величиною енергії, створеної після удару, дозволила меншим молекулам конденсуватися у більші макромолекули, які послужили основою для утворення життя на Землі. [77] У 2015 році вчені виявили значну кількість молекулярного кисню в газових викидах комети 67P, що свідчить про те, що ця молекула може зустрічатися частіше, ніж вважалося, і, отже, є меншим індикатором життя, ніж передбачалося раніше[78].

Є підозри, що зіткнення з кометами протягом тривалого періоду часу доставляло на Місяць значну кількість води, частина якої, можливо, збереглася у вигляді місячного льоду[79]. Вважається, що вплив комет і метеороїдів є причиною існування тектитів і австралітів[80].

Вивчення комет ред.

 
Зображення комети Цезаря на римській монеті Октавіана Августа

Давній світ ред.

В Україні ред.

У народі комети називали «мітлами»[81] і «віхами»[82]. Слово комета, що походить від лат. cometa (від дав.-гр. κομήτης — «хвостата») на початок XX ст. вже узвичаїлося в народному мовленні[83].

Таблиця кількості відкритих комет по десятиліттях ред.

Кількість відкритих комет по десятиліттях[84]
1800—1809 1810—1819 1820—1829 1830—1839 1840—1849 1850—1859 1860—1869 1870—1879 1880—1889 1890—1899
7 9 15 7 24 26 25 23 39 31
1900—1909 1910—1919 1920—1929 1930—1939 1940—1949 1950—1959 1960—1969 1970—1979 1980—1989 1990—1999
24 24 21 25 39 32 36 51 85 404
2000—2009 2010—2019 2020—2029 2030—2039 2040—2049 2050—2059 2060—2069 2070—2079 2080—2089 2090—2099
1541 531

Історія досліджень ред.

Ранні уявлення та спостереження ред.

 
Комета Галлея з'явилася в 1066 році перед битвою при Гастінгсі, зображення на гобелені з Байє.
 
Сторінка з трактату Тіхо Браге, що описує його геоцентричну точку зору на Велику комету 1577 року

Із стародавніх джерел відомо, що люди помічали комети протягом тисячоліть[85]. До XVI сторіччя комети зазвичай вважалися поганим знаком, провісницями смерті королів чи знатних людей, майбутніх катастроф, або навіть тлумачилися як напади іншопланетних істот на жителів Землі [86] [87].

Аристотель (384–322 рр. до н. е.) був першим відомим вченим, який використовував різні теорії та факти спостережень для застосування послідовної, структурованої космологічної теорії комет. Він вважав, що комети були атмосферними явищами, оскільки вони могли з’являтися поза екліптикою та змінювати яскравість протягом кількох днів. Кометна теорія Арістотеля виникла на основі його спостережень і космологічної теорії про те, що все в космосі влаштовано в чіткій конфігурації[88]. Частиною цієї конфігурації був чіткий поділ між небесним і земним, та переконання, що комети тісно пов’язані з останнім. За Аристотелем, комети повинні бути всередині сфери Місяця та чітко відокремленими від неба. Також у 4 столітті до нашої ери Аполлоній Міндський підтримував ідею, що комети рухаються, як планети[89]. Арістотелівська теорія про комети продовжувала бути загальноприйнятою у Середньовіччі, незважаючи на кілька відкриттів, що заперечують її аспекти[90].

У 1 столітті нашої ери Сенека Молодший поставив під сумнів логіку Аристотеля щодо комет. Через їх регулярний рух і несприйнятливість до вітру вони не можуть бути атмосферними [91] і є більш постійними, ніж можна подумати через їхні короткі спалахи на небі. Він зазначив, що лише хвости прозорі, а отже схожі на хмари, і стверджував, що немає причин обмежувати їх орбіти екліптикою [91]. Критикуючи Аполлонія Міндського, Сенека стверджував: «Комета прорізає верхні області Всесвіту, а потім стає видимою, коли досягає найнижчої точки своєї орбіти»[92]. Хоча Сенека не створив власної суттєвої теорії[93], його аргументи викликали багато дискусій серед критиків Арістотеля в ХVI та XVII століттях[94].

У I столітті Пліній Старший вважав, що комети пов'язані з політичними заворушеннями і смертю[87]. Пліній розглядав комети як «людиноподібні», часто співставляючи їхні хвости з «довгим волоссям» або «довгою бородою»[95]. Його система класифікації комет за кольором і формою використовувалася протягом століть[96].

В Індії до VI століття астрономи вважали комети небесними тілами, які періодично з’являлися. Таку точку зору висловили в VI столітті астрономи Варахаміхіра та Бхадрабаху, а астроном X століття Бхаттотпала перерахував назви та обрахував приблизні періоди деяких комет, але невідомо, як були проведені ці обрахунки та наскільки вони точні [97] [98].

У 1301 році італійський художник Джотто створив перше точне зображення комети. У своєму творі «Поклоніння волхвів» зображення Джотто комети Галлея на місці Віфлеємської зірки не матиме собі рівних за точністю аж до 19-го сторіччя і буде перевершено лише з винаходом фотографії[99].

Астрологічні тлумачення комет переважали аж до XV століття, незважаючи на початки сучасної астрономічної науки. Комети продовжували бути провісницями катастроф, як це видно в хроніках Люцернера Шилінга та в застереженнях папи Каллікста III [100]. У 1578 році німецький лютеранський єпископ Андреас Целіхіус визначив комети як «густий дим людських гріхів». ...розпалений гарячим і полум'яним гнівом Верховного Небесного Судді ». Наступного року Андреас Дудіт заявив, що «якби комети були спричинені гріхами смертних, вони б ніколи не зникли з неба»[101].

Дослідження орбіт ред.

Перші спроби виміряти паралакс комети Галлея були зроблені в 1456 році, але вимірювання були помилковими[102]. Регіомонтан був першим, хто спробував обчислити добовий паралакс, спостерігаючи Велику комету 1472 року . Його прогнози були не дуже точними, але вони були зроблені в надії оцінити відстань комети від Землі[103].

У XVI столітті Тихо Браге та Майкл Маестлін продемонстрували, що комети повинні існувати поза атмосферою Землі, вимірявши паралакс Великої комети 1577 року [104]. У межах точності вимірювань це означало, що комета повинна знаходитися щонайменше в чотири рази далі ніж Місяць [105] [87]. На основі спостережень 1664 року Джованні Бореллі записав довготу та широту комет, які він спостерігав, і припустив, що орбіти комет можуть бути параболічними[106]. У своїй книзі «Аналізатор» 1623 року Галілео Галілей відкинув теорію Браге про паралакс комет і стверджував, що вони можуть бути просто оптичною ілюзією, незважаючи на незначні особисті спостереження[107]. У 1625 році учень Маестліна Йоганн Кеплер підтвердив, що погляд Браге на кометний паралакс був правильним[107]. Крім того, у 1682 році математик Якоб Бернуллі опублікував трактат про комети.

У ранній новий період вивчалось астрологічне значення комет в медичних дисциплінах. Багато цілителів того часу вважали медицину та астрономію міждисциплінарними і використовували свої знання про комети та інші астрологічні знаки для діагностики та лікування пацієнтів[108].

 
Параболічна орбіта комети 1680 року в Началах Ньютона

Ісаак Ньютон у своїх «Математичних началах» 1687 року довів, що об’єкт, який рухається під дією сили тяжіння, повинен мати орбіту, яка має форму одного з конічних перетинів, та продемонстрував, що комети можуть мати параболічну орбіту, використовуючи як приклад комету 1680 року[109]. Він описує комети як компактні тверді тіла, що рухаються по нахиленій орбіті, а їхні хвости — як тонкі потоки пари, що випускаються їхніми ядрами при нагріванні Сонцем[87]. Він зазначив, що комети зазвичай з'являються поблизу Сонця, а отже, швидше за все, обертаються навколо нього[91]. Про їхню світність він заявив: «Комети сяють світлом Сонця, яке вони відбивають», а їхні хвости освітлюються «світлом Сонця, відбитим димом, що виникає з [коми]»[91].

У 1705 році Едмонд Галлей (1656–1742) застосував метод Ньютона до 23 кометних апарицій, які відбулися між 1337 і 1698 роками. Він зазначив, що три з них - комети 1531, 1607 і 1682 років - мали дуже схожі елементи орбіти, і він також зміг пояснити невеликі відмінності в їхніх орбітах з точки зору гравітаційних збурень, спричинених Юпітером і Сатурном . Упевнений, що ці три появи були трьома появами однієї комети, він передбачив, що вона з’явиться знову в 1758–59 роках[110]. Дата повернення комети спрогнозована Галлеєм була пізніше уточнена групою з трьох французьких математиків: Алексісом Клеро, Жозефом Лаландом і Ніколь-Рейн Лепо, які передбачили дату перигелію комети в 1759 році з точністю до місяця [111] [112]. Коли комета повернулася, як передбачалося, вона стала відомою як комета Галлея[113].

Розвиток фізичного розуміння ред.

Ще у XVIII столітті деякі вчені висунули правильні гіпотези щодо фізичного складу комет. У 1755 році Іммануїл Кант у своїй «Універсальній історії природи» висунув гіпотезу про те, що комети утворилися з «первісної матерії» за межами відомих планет, яка збурюється гравітацією, потім рухається по орбіті із довільним нахилом і частково випаровується сонячним теплом, коли проходить поблизу перигелію[114]. У 1836 році німецький математик Фрідріх Вільгельм Бессель, спостерігаючи потоки пари під час появи комети Галлея в 1835 році, припустив, що реактивні сили випаровування матеріалу можуть бути достатньо великими, щоб істотно змінити орбіту комети, і він стверджував, що негравітаційні рухи комети Енке були результатом цього явища[87].

У ХІХ столітті астрономічна обсерваторія Падуї була центром спостережень за кометами. Під керівництвом Джованні Сантіні (1787–1877), а потім і Джузеппе Лоренцоні (1843–1914), ця обсерваторія була присвячена класичній астрономії, головним чином обчисленню орбіт нових комет і планет, з метою складання каталогу з майже десяти тисяч зірок. Оскільки вона розташована в північній частині Італії, спостереження з цієї обсерваторії були ключовими для встановлення важливих геодезичних, географічних і астрономічних розрахунків, таких як різниця довготи між Міланом і Падуєю, а також Падуєю і Фіуме[115]. У листуванні працівників обсерваторії, зокрема між Сантіні та іншим астрономом Джузеппе Тоальдо, згадувалося про важливість спостережень за орбітами комет і планет[116].

У 1950 році Фред Лоуренс Уіпл припустив, що комети не є скелястими об’єктами, що містять трохи льоду, а крижаними об’єктами, які містять трохи пилу та каміння[117]. Ця модель «брудної сніжки» незабаром стала загальноприйнятою і, здавалося, була підтверджена спостереженнями космічнихапаратів (зокрема зонда Джотто Європейського космічного агентства та радянських Вегa 1 і Вегa 2 ), які пролетіли через кому комети Галлея у 1986 році, сфотографували ядро та спостерігали струмені матеріалу, що випаровується[118].

22 січня 2014 року вчені Європейського космічного агентства повідомили про те, що вперше виявили водяну пару на карликовій планеті Церера, найбільшому об’єкті в поясі астероїдів[119]. Виявлення було зроблено за допомогою дальнього інфрачервоного діапазону космічної обсерваторії Гершеля [120]. Знахідка є несподіваною, оскільки комети, а не астероїди, як правило, вважаються такими, що «випускають струмені та шлейфи». За словами одного з учених, «межі між кометами та астероїдами стають все більш розмитими»[120]. 11 серпня 2014 року астрономи оприлюднили дослідження, вперше використовуючи телескоп ALMA, у якому детально описано розподіл HCN, HNC, H2CO[en], а також пил всередині ком комет C/2012 F6 (Леммон) і C/2012 S1 (ISON) [121] [122].

Космічні дослідження ред.

Комета Відвідання Примітки
Назва Рік відкриття Космічний апарат Дата Відстань зближення (км)
21P/Джакобіні — Ціннера 1900 «Міжнародний дослідник комет» 1985 7800 Проліт
Комета Галлея Відома з давніх часів (не пізніше 240 р. до н. е.[123]); періодичність появи відкрита у 1705 році «Вега-1» 1986 8889 Зближення
«Вега-2» 1986 8030 Зближення
«Суйсей» 1986 151000 Зближення
«Джотто» 1986 596 Зближення
26P/Грігга — Скьєллерупа 1902 «Джотто» 1992 200 Зближення
19P/Бореллі 1904 Deep Space 1 2001 Зближення
81P/Вільда 1978 «Стардаст» 2004 240 Зближення; повернення зразків на Землю
9P/Темпеля 1867 «Діп Імпакт» 2005 0 Зближення; зіткнення спеціального модуля (ударника) з ядром
103P/Хартлі 1986 «Діп Імпакт» 2010 700 Зближення
9P/Темпеля 1867 «Стардаст» 2011 181 Зближення
67P/Чурюмова — Герасименко 1969 «Розетта» 2014 0 Вихід на орбіту як квазісупутник; перша в історії м'яка посадка на комету (модуль «Філи»)

Докладніше уявлення про комети астрономи отримали завдяки успішним зближенням в 1986 до комети Галлея радянських космічних апаратів «Вега-1», «Вега-2» та європейського «Джотто». Прилади, встановлені на цих апаратах, передали на Землю зображення ядра комети й різноманітних відомостей про її оболонку. Виявилося, що ядро комети Галлея складається в основному зі звичайної криги (з невеликими вкрапленнями вуглекислих і метанових льодів), а також пилових часток. Саме вони утворюють оболонку комети, а з наближенням її до Сонця частина з них — під тиском сонячного вітру — переходить у хвіст. Ядро комети Галлея має неправильну форму; його розміри дорівнюють кільком кілометрам: 14 — у довжину, 7,5 — у ширину; обертається ядро навколо своєї осі, що майже перпендикулярно площині орбіти комети. Період обертання дорівнює 53 години[124].

 
Ядро комети Темпеля 1 (фото апарату «Діп імпакт»)

У 2005 році космічний апарат НАСА Діп Імпакт наблизився до комети Темпеля 1, і за допомогою апарату Імпактор, що відділився від основного КА, на величезній швидкості 10,3 км/с (37 000 км/год) зіштовхнувся з кометою, протаранив комету та передав зображення її поверхні[125]. Обробка даних, отриманих при спостереженні цього зіткнення, показала, що речовина верхнього шару комети сильно відрізняється від того, що там очікували виявити. Вважалося, що її ядро являє собою величезну брилу льоду із вкрапленням кам'яних гірських порід, у вигляді дрібних уламків. Насправді виявилося, що ядро комети складається з дуже пухкого матеріалу, що нагадує навіть не купу каменів, а величезну брилу пилу, пори в якому становлять 80 %.

Коли відбулося зіткнення зонда з ядром комети, то викинута речовина злетіла вузьким високим стовпом. Таке можливо лише при дуже пухкому й легкому ґрунті. Результати цього ефектного експерименту в космосі привели до появи нової моделі будови ядра комет. У минулому ядро вважали забрудненою сніжною кулею або засніженою кам'яною брилою, а тепер його розглядають як досить пухке тіло, трохи подовженої форми, що складається з пилу. Залишається незрозумілим, як у такій «пухнатій» субстанції можуть зберігатися кратери, пагорби й різкі уступи поверхні, які чітко видні на знімках ядра комети Темпеля-1, отриманих як із самої станції Deep Impact, так і з ударного апарата, що передав останні зображення незадовго до зіткнення. На цих докладних знімках видно, що поверхня не згладжена й не покрита пилом — вона має досить виразні, різкі форми рельєфу й виглядає приблизно так само, як поверхня Місяця, — з безліччю кратерів і невеликих пагорбів[126].

Увійшла в історію також місія Європейського космічного агентства до комети Чурюмова-Герасименко, яка була відкрита в 1969 році співробітником Київського університету Климом Івановичем Чурюмовим та аспіранткою Світланою Іванівною Герасименко. Цей новий етап у вивченні комет почався в 2004 році із запуску зонду Розетта. Віе став першиштучним супутником комети і приблизно два роки рухався разом з нею, фіксуючи відомості про те, як у міру наближення до Сонця нагрівається поверхня кометного ядра, викидаючи речовину, з якого виникає й виростає газово-пиловий хвіст[127].

Станція підійшла до комети у 2014, коли вона була далеко від Сонця та ще не мала хвоста. Потім від станції відділився невеликий посадковий модуль Філа і вперше в історії здійснив посадку на кометне ядро. Процес посадки на комету схожий скоріше на стикування космічних апаратів, а не на приземлення. Швидкість посадкового модуля зменшується до 0,7 м/с, що менше швидкості пішохода. Адже сила тяжіння на кометному ядрі, діаметр якого дорівнює 5 км, зовсім невелика, і апарат може просто відскочити від поверхні назад у космос, якщо буде рухатися занадто швидко. Після зіткнення з кометою посадковий модуль прикріпився «сухопутним якорем», що нагадує гарпун. Надалі «якір» удержував його на кометі, коли той почав буріння поверхні мініатюрною буровою установкою. Отриманий зразок речовини проаналізований міні-лабораторією, що перебував усередині модуля Філа. Відеокамера, установлена зовні, показала ландшафт кометного ядра й те, що відбувається на ньому при викидах газових струменів з надр. Настільки докладна інформація надійшла вперше й дає пояснення тому, як улаштовано і з чого складається кометне ядро[128].

Комети і планети ред.

Маси комет приблизно в мільярд разів менше маси Землі (5,9737×1025 кг), щільність речовини хвостів комет наближається до нуля. Хвости «небесних гостей» майже не впливають на планети Сонячної системи. У травні 1910 Земля проходила крізь хвіст комети Галлея, ніяких пов'язаних з цим змін на планеті та в русі планети не відмічено.

Зіткнення великої комети з планетою призводить до великомасштабних наслідків в атмосфері, магнітосфері, кліматі останньої. Гарним і досить якісно дослідженим прикладом такого зіткнення було зіткнення уламків комети Шумейкерів — Леві 9 з Юпітером в липні 1994 року. Ця комета підійшла занадто близько до Юпітера й була попросту розірвана його гравітаційним полем на 23 фрагменти розміром до 2 км. Ці уламки, розтягнувшись в одну лінію 1,1 млн км (це втроє більше, ніж від Землі до Місяця), продовжували свій політ назустріч Юпітерові, поки не зіштовхнулися з ним. Цілий тиждень, з 16 по 22 липня 1994 року, тривав кометопад. Один за одним відбувалися гігантські спалахи, коли черговий уламок комети входив в атмосферу Юпітера з гігантською швидкістю 64 км/с (230 тисяч км/год). У процесі падіння порушення в структурі радіаційних поясів навколо планети досягли такого ступеня, що над Юпітером з'явилося дуже інтенсивне полярне сяйво

Комети в культурі ред.

Зображення комет у масовій культурі міцно вкорінене в давній західній традиції розглядати комети як провісників загибелі та як ознаки змін [129]. Одна тільки комета Галлея викликала безліч сенсаційних публікацій різного роду при кожній своїй повторній появі. Було особливо відзначено, що народження та смерть деяких видатних людей збіглися з окремими появами комети, наприклад, з письменниками Марком Твеном (який правильно припустив, що він «піде з кометою» у 1910 році) [129] та Юдорою Велті, життю якого Мері Чапін Карпентер присвятила пісню « Halley Came to Jackson »[129].

У минулі часи яскраві комети часто викликали паніку та істерику серед населення, оскільки вважалися поганою прикметою. Ще під час проходження комети Галлея в 1910 році, Земля пройшла крізь хвіст комети, і помилкові повідомлення в газетах викликали побоювання, що ціан у хвості може отруїти мільйони [130], тоді як поява комети Гейла-Боппа в 1997 році спровокувала масове самогубство культу Небесних воріт [131].

У науковій фантастиці зіткнення з кометами зображувалося як загроза, яку подолано технологіями та героїзмом (як у фільмах 1998 року Зіткнення з безоднею та Aрмагеддон ), або як тригер глобального апокаліпсису ( Молот Люцифера, 1979) чи зомбі ( Ніч комети, 1984)[132]. В анімаційному серіалі Аватар: Останній захисник зображено вигадану комету Созіна, яка проходить поблизу Землі кожні сто років та наділяє магів Вогню надзвичайною силою[133].

У романі Жуля Верна « На кометі» група людей опинилася на кометі, що обертається навколо Сонця, а велика космічна експедиція з екіпажем відвідує комету Галлея в романі сера Артура К. Кларка « 2061: Третя Одіссея» [134].

Див. також ред.

Структура комет ред.

Виноски ред.

  1. ↑ а б Stern, S.A. The evolution of comets in the Oort cloud and Kuiper belt // Nature. — 2003. — Вип. 424. — № 6949. — С. 639–642.
  2. ↑ Randall, Lisa (2015). Dark Matter and the Dinosaurs: The Astounding Interconnectedness of the Universe. New York: Ecco/HarperCollins Publishers. с. 104—105. ISBN 978-0-06-232847-2.
  3. ↑ What is the difference between asteroids and comets. Rosetta's Frequently Asked Questions. European Space Agency. Процитовано 30 липня 2013.
  4. ↑ What Are Asteroids And Comets. Near Earth Object Program FAQ. NASA. Архів оригіналу за 28 червня 2004. Процитовано 30 липня 2013.
  5. ↑ Ishii, H. A. та ін. (2008). Comparison of Comet 81P/Wild 2 Dust with Interplanetary Dust from Comets. Science. 319 (5862): 447—50. Bibcode:2008Sci...319..447I. doi:10.1126/science.1150683. PMID 18218892.
  6. ↑ JPL Small-Body Database Browser C/2014 S3 (PANSTARRS).
  7. ↑ Stephens, Haynes та ін. (October 2017). Chasing Manxes: Long-Period Comets Without Tails. AAA/Division for Planetary Sciences Meeting Abstracts. 49 (49). 420.02. Bibcode:2017DPS....4942002S.
  8. ↑ Comets Discovered. Minor Planet Center. Процитовано 27 квітня 2021.
  9. ↑ Erickson, Jon (2003). Asteroids, Comets, and Meteorites: Cosmic Invaders of the Earth. The Living Earth. New York: Infobase. с. 123. ISBN 978-0-8160-4873-1.
  10. ↑ Couper, Heather та ін. (2014). The Planets: The Definitive Guide to Our Solar System. London: Dorling Kindersley. с. 222. ISBN 978-1-4654-3573-6.
  11. ↑ Licht, A. (1999). The Rate of Naked-Eye Comets from 101 BC to 1970 AD. Icarus. 137 (2): 355—356. Bibcode:1999Icar..137..355L. doi:10.1006/icar.1998.6048.
  12. ↑ Touchdown! Rosetta's Philae Probe Lands on Comet. European Space Agency. 12 листопада 2014. Процитовано 11 грудня 2017.
  13. ↑ База даних НАСА. Архів оригіналу за 20 Серпня 2011. Процитовано 11 Лютого 2010.
  14. ↑ Royal Astronomical Society (RAS). «Giant comets could pose danger to life on Earth.» ScienceDaily. 22 December 2015. ScienceDaily [Архівовано 24 Грудня 2015 у Wayback Machine.]
  15. ↑ Комета [Архівовано 10 Вересня 2017 у Wayback Machine.] | Энциклопедия «Кругосвет»
  16. ↑ Гнедин Ю. Н. Астрономические наблюдения кометы века: новые, неожиданные результаты. Архів оригіналу за 10 Вересня 2017. Процитовано 9 Вересня 2017.
  17. ↑ Дональд К. 2005. Комети (World Book Online референтний центр Ядро має досить низьке альбедо, близько 4 %
  18. ↑ Яндекс. Словари: КОМЕТА. Архів оригіналу за 26 січня 2010. Процитовано 12 квітня 2013.
  19. ↑ Duncan, M.; Quinn, T.; Tremaine, S. (1 травня 1988). The Origin of Short-Period Comets. The Astrophysical Journal. Т. 328. с. L69. doi:10.1086/185162. ISSN 0004-637X. Процитовано 23 квітня 2024.
  20. ↑ Delsemme, A. H. (1998). Our Cosmic Origins: From the Big Bang to the Emergence of Life and Intelligence (англ.). Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-79480-0.
  21. ↑ Wilson, H. C. (1 листопада 1909). The Comet Families of Saturn, Uranus and Neptune. Popular Astronomy. Т. 17. с. 629—633. ISSN 0197-7482. Процитовано 23 квітня 2024.
  22. ↑ Comets. web.archive.org. 29 липня 2013. Процитовано 23 квітня 2024.
  23. ↑ а б [https://web.archive.org/web/20130805211248/http://www.britastro.org/projectalcock/Comets%20where%20are%20they.htm Comets � where are they]. web.archive.org. 5 серпня 2013. Процитовано 23 квітня 2024.
  24. ↑ Duncan, Martin J. (1 липня 2008). Dynamical Origin of Comets and Their Reservoirs. Space Science Reviews (англ.). Т. 138, № 1. с. 109—126. doi:10.1007/s11214-008-9405-5. ISSN 1572-9672. Процитовано 23 квітня 2024.
  25. ↑ Jewitt, David C. (1 лютого 2002). From Kuiper Belt Object to Cometary Nucleus: The Missing Ultrared Matter. The Astronomical Journal (англ.). Т. 123, № 2. с. 1039. doi:10.1086/338692. ISSN 1538-3881. Процитовано 23 квітня 2024.
  26. ↑ Small-Body Database Query. ssd.jpl.nasa.gov. Процитовано 23 квітня 2024.
  27. ↑ Andrews, Robin George (18 листопада 2022). The Mysterious Comets That Hide in the Asteroid Belt. The New York Times (амер.). ISSN 0362-4331. Процитовано 23 квітня 2024.
  28. ↑ Comets | Astronomy 801: Planets, Stars, Galaxies, and the Universe. www.e-education.psu.edu. Процитовано 23 квітня 2024.
  29. ↑ Sagan, Carl; Druyan, Ann (6 липня 2011). Comet (англ.). Random House Publishing Group. ISBN 978-0-307-80105-0.
  30. ↑ Koupelis, Theo (26 січня 2010). In Quest of the Solar System (англ.). Jones & Bartlett Publishers. ISBN 978-0-7637-9477-4.
  31. ↑ What is a comet?. web.archive.org. 19 січня 2013. Процитовано 23 квітня 2024.
  32. ↑ Oort, J. H. (1 січня 1950). The structure of the cloud of comets surrounding the Solar System and a hypothesis concerning its origin. Bulletin of the Astronomical Institutes of the Netherlands. Т. 11. с. 91—110. ISSN 0365-8910. Процитовано 23 квітня 2024.
  33. ↑ Hanslmeier, Arnold (14 листопада 2008). Habitability and Cosmic Catastrophes (англ.). Springer Science & Business Media. ISBN 978-3-540-76945-3.
  34. ↑ riztys (12 вересня 2011). What is A Short Period Comet – Less than 200 Year Orbital Cycle. Planet Facts (амер.). Процитовано 23 квітня 2024.
  35. ↑ Yeomans; Donald K. (April 2007). "Great Comets in History".
  36. ↑ Famighetti, Robert (1996). The World Almanac and Book of Facts. Newspaper Enterprise Association, 1995. ISBN 9780886877804.
  37. ↑ Atkinson, Nancy (25 вересня 2012). New 'Sun-Skirting' Comet Could Provide Dazzling Display in 2013. Universe Today (амер.). Процитовано 16 квітня 2024.
  38. ↑ C/1975 V1 (West). cometography.com. Процитовано 16 квітня 2024.
  39. ↑ "Great Moments in Comet History: Comet McNaught". Hubblesite.
  40. ↑ Mobberley, Martin (2011). Hunting and imaging comets. Patrick Moore's practical astronomy series. New York, NY: Springer. ISBN 978-1-4419-6905-7.
  41. ↑ Opik, E. J. (1 березня 1966). Sun-Grazing Comets and Tidal Disruption. Irish Astronomical Journal. Т. 7. с. 141. ISSN 0021-1052. Процитовано 16 квітня 2024.
  42. ↑ Bailey, M. E.; Chambers, J. E.; Hahn, G. (1 квітня 1992). Origin of sungrazers - A frequent cometary end-state. Astronomy and Astrophysics. Т. 257. с. 315—322. ISSN 0004-6361. Процитовано 16 квітня 2024.
  43. ↑ Ohtsuka, Katsuhito; Nakano, Syuichi; Yoshikawa, Makoto (1 лютого 2003). On the Association among Periodic Comet 96P/Machholz, Arietids, the Marsden Comet Group, and the Kracht Comet Group. Publications of the Astronomical Society of Japan. Т. 55. с. 321—324. doi:10.1093/pasj/55.1.321. ISSN 0004-6264. Процитовано 16 квітня 2024.
  44. ↑ 29P/Schwassmann-Wachmann 1. cometography.com. Процитовано 16 квітня 2024.
  45. ↑ 95P/Chiron. cometography.com. Процитовано 16 квітня 2024.
  46. ↑ 137P/Shoemaker-Levy 2. cometography.com. Процитовано 16 квітня 2024.
  47. ↑ Horner, J.; Evans, N. W.; Bailey, M. E. (2004-11). Simulations of the population of Centaurs - I. The bulk statistics. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society (англ.). Т. 354, № 3. с. 798—810. doi:10.1111/j.1365-2966.2004.08240.x. Процитовано 16 квітня 2024.
  48. ↑ Pappalardo; Bob & Spiker; Linda (15 March 2009). "Cassini Proposed Extended-Extended Mission (XXM)".
  49. ↑ Hughes, D. W. (1991). On hyperbolic comets. Journal of the British Astronomical Association. 101: 119. Bibcode:1991JBAA..101..119H.
  50. ↑ Horizons output. Barycentric Osculating Orbital Elements for Comet C/1980 E1. Процитовано 9 March 2011.
  51. ↑ а б Whitman, K. та ін. (2006). The size–frequency distribution of dormant Jupiter family comets. Icarus. 183 (1): 101—114. arXiv:astro-ph/0603106v2. Bibcode:2006Icar..183..101W. doi:10.1016/j.icarus.2006.02.016.
  52. ↑ Lyzenga, Greg (16 November 1998). If comets melt, why do they seem to last for long periods of time. Scientific American. Процитовано 13 August 2013.
  53. ↑ Bottke, William F. Jr. & Levison, Harold F. (2002). Evolution of Comets into Asteroids (PDF). Asteroids III: 669. Bibcode:2002aste.book..669W. Архів (PDF) оригіналу за 2 лютого 2004.
  54. ↑ McFadden, L. A. (1994). The Comet-Asteroid Transition: Recent Telescopic Observations. У Milani, Andrea; Di Martino, Michel; Cellino, A. (ред.). Asteroids, Comets, Meteors 1993: Proceedings of the 160th Symposium of the International Astronomical Union, Held in Belgirate, Italy, June 14–18, 1993. Т. 160. Springer. с. 95. Bibcode:1994IAUS..160...95M. {{cite book}}: Проігноровано |journal= (довідка)
  55. ↑ McFadden, L. A. та ін. (February 1993). The enigmatic object 2201 Oljato: Is it an asteroid or an evolved comet?. Journal of Geophysical Research. 98 (E2): 3031—3041. Bibcode:1993JGR....98.3031M. doi:10.1029/92JE01895.
  56. ↑ Whitehouse, David (26 July 2002). Astronomers see comet break-up. BBC News.
  57. ↑ Kronk, Gary W. D/1993 F2 Shoemaker–Levy 9. Gary W. Kronk's Cometography. Архів оригіналу за 9 May 2008. Процитовано 27 April 2009.
  58. ↑ Comet Shoemaker–Levy Background. JPL. Процитовано 23 September 2013.
  59. ↑ Whitney, Clavin (10 May 2006). Spitzer Telescope Sees Trail of Comet Crumbs. Процитовано 16 August 2013.
  60. ↑ Yeomans, Donald K. (April 2007). Great Comets in History. JPL. Процитовано 16 August 2013.
  61. ↑ Boehnhardt, H. (2004). Split comets (PDF). Comets II: 301. Bibcode:2004come.book..301B. doi:10.2307/j.ctv1v7zdq5.25. Архів (PDF) оригіналу за 18 березня 2009.
  62. ↑ Pittichova, Jand та ін. (2003). Are Comets 42P/Neujmin 3 and 53P/Van Biesbroeck Parts of one Comet?. Bulletin of the American Astronomical Society. 35: 1011. Bibcode:2003DPS....35.4705P.
  63. ↑ Sekanina, Zdenek; Kracht, Rainer (1 May 2016). Pairs and Groups of Genetically Related Long-period Comets and Proposed Identity of the Mysterious Lick Object of 1921. The Astrophysical Journal. 823 (1): 2 (26 pages). arXiv:1510.06445. Bibcode:2016ApJ...823....2S. doi:10.3847/0004-637X/823/1/2.
  64. ↑ de la Fuente Marcos, Carlos; de la Fuente Marcos, Raúl (27 November 2023). Second-generation Fragments of a Comet Split in the Making: The Liller Family Comets. Research Notes of the American Astronomical Society. 7 (11): 249 (3 pages). Bibcode:2023RNAAS...7..249D. doi:10.3847/2515-5172/ad0f27.
  65. ↑ The Andromedids. Meteor Showers Online. Архів оригіналу за 22 January 2013. Процитовано 27 April 2009.
  66. ↑ SOHO analyses a kamikaze comet. European Space Agency. 23 February 2001. Процитовано 30 August 2013.
  67. ↑ Comet Shoemaker–Levy 9 Collision with Jupiter. National Space Science Data Center. Процитовано 30 August 2013.
  68. ↑ (Sagan та Druyan, 1997)
  69. ↑ Lyzenga, Gregory A. (20 September 1999). What causes a meteor shower?. Scientific American. Процитовано 21 November 2019.
  70. ↑ Jaggard, Victoria (7 February 2019). Meteor showers, explained. National Geographic. Архів оригіналу за 7 May 2019. Процитовано 21 November 2019.
  71. ↑ Major Meteor Showers. Meteor Showers Online. Архів оригіналу за 24 July 2013. Процитовано 31 July 2013.
  72. ↑ Meteors and Meteor Showers. United States National Weather Service. Процитовано 21 November 2019.
  73. ↑ Muir, Hazel (25 September 2007). Earth's water brewed at home, not in space. New Scientist. Процитовано 30 August 2013.
  74. ↑ Clavin, Whitney (10 February 2015). Why Comets Are Like Deep Fried Ice Cream. NASA. Процитовано 10 February 2015.
  75. ↑ Fernández, Julio A. (2006). Comets. Springer. с. 315. ISBN 978-1-4020-3495-4.
  76. ↑ Martins, Zita та ін. (2013). Shock synthesis of amino acids from impacting cometary and icy planet surface analogues. Nature Geoscience. 6 (12): 1045—1049. Bibcode:2013NatGe...6.1045M. doi:10.1038/ngeo1930.
  77. ↑ Did comet impacts jump-start life on Earth?. Astrobiology Magazine (амер.). 18 жовтня 2019. Архів оригіналу за 8 березня 2021. Процитовано 1 грудня 2019.{{cite web}}: Обслуговування CS1:Сторінки з посиланнями на джерела, що мають непридатні URL (посилання)
  78. ↑ Oregonian (29 Oct 2015), "Comet's oxygen shakes theories on solar system", p. A5
  79. ↑ Water Discovered in Apollo Moon Rocks Likely Came from Comets. NASA. Процитовано 7 September 2013.
  80. ↑ Australites. Museum Victoria. Архів оригіналу за 26 July 2008. Процитовано 7 September 2013.
  81. ↑ Мітла // Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
  82. ↑ Віха // Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
  83. ↑ Комета // Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
  84. ↑ Elements.comet — JPL Solar System Dynamics — NASA. Архів оригіналу за 20 Серпня 2011. Процитовано 11 Лютого 2010.
  85. ↑ Chinese Oracle Bones. Cambridge University Library. Архів оригіналу за 5 жовтня 2013. Процитовано 14 серпня 2013.
  86. ↑ Ridpath, Ian (8 липня 2008). Comet lore. A brief history of Halley's Comet. Процитовано 14 серпня 2013.
  87. ↑ а б в г д (Sagan та Druyan, 1997)
  88. ↑ Heidarzadeh, Tofigh (2008). A History of Physical Theories of Comets, From Aristotle to Whipple. Springer Science+Business Media. с. 1. ISBN 978-1-4020-8323-5. LCCN 2008924856.
  89. ↑ Sagan та Druyan, 1997, с. 48.
  90. ↑ Barker, Peter & Goldstein, Bernard R. (September 1988). The role of comets in the Copernican revolution. Studies in History and Philosophy of Science Part A. 19 (3): 299—319. Bibcode:1988SHPSA..19..299B. doi:10.1016/0039-3681(88)90002-7.
  91. ↑ а б в г Sagan та Druyan, 1997, с. 26.
  92. ↑ Sagan та Druyan, 1997, с. 26–27.
  93. ↑ Heidarzadeh, Tofigh (23 травня 2008). A History of Physical Theories of Comets, From Aristotle to Whipple (англ.). Springer Science & Business Media. ISBN 978-1-4020-8323-5.
  94. ↑ Barker, Peter & Goldstein, Bernard R. (September 1988). The role of comets in the Copernican revolution. Studies in History and Philosophy of Science Part A. 19 (3): 299—319. Bibcode:1988SHPSA..19..299B. doi:10.1016/0039-3681(88)90002-7.
  95. ↑ Hellman, C. Doris (1971). The Comet of 1577: Its Place in the History of Astronomy. Columbia University Studies in the Social Sciences No. 510. AMS Press. с. 36. ISBN 0-404-51510-X. LCCN 72-110569.
  96. ↑ Brandt, John C.; Chapman, Robert D. (11 березня 2004). Introduction to Comets (англ.). Cambridge University Press. с. 6—11. ISBN 978-0-521-00466-4.
  97. ↑ Kelley, David H. & Milone, Eugene F. (2011). Exploring Ancient Skies: A Survey of Ancient and Cultural Astronomy (вид. 2nd). Springer Science+Business Media. с. 293. Bibcode:2011eas..book.....K. doi:10.1007/978-1-4419-7624-6. ISBN 978-1-4419-7624-6. OCLC 710113366.
  98. ↑ Sharma, S. D. (1987). Periodic Nature of Cometary Motions as Known to Indian Astronomers Before Eleventh Century A.D. International Astronomical Union Colloquium (англ.). 91: 109—112. doi:10.1017/S0252921100105925. ISSN 0252-9211.
  99. ↑ Olson, Roberta J.M. (1984)... And They Saw Stars: Renaissance Representations of Comets and Pretelescopic Astronomy. Art Journal. 44 (3): 216—224. doi:10.2307/776821. JSTOR 776821.
  100. ↑ Olson, Roberta J.M. (1984)... And They Saw Stars: Renaissance Representations of Comets and Pretelescopic Astronomy. Art Journal. 44 (3): 216—224. doi:10.2307/776821. JSTOR 776821.
  101. ↑ Sagan та Druyan, 1997, с. 32–33.
  102. ↑ Sagan та Druyan, 1997, с. 36.
  103. ↑ Brandt, John C.; Chapman, Robert D. (11 березня 2004). Introduction to Comets (англ.). Cambridge University Press. с. 6—11. ISBN 978-0-521-00466-4.
  104. ↑ Barker, Peter (1 червня 2002). Constructing Copernicus. Perspectives on Science. 10 (2): 208—227. doi:10.1162/106361402321147531. ISSN 1063-6145.
  105. ↑ A Brief History of Comets I (until 1950). European Southern Observatory. Процитовано 14 серпня 2013.
  106. ↑ Boschiero, Luciano (February 2009). Giovanni Borelli and the Comets of 1664–65. Journal for the History of Astronomy. 40 (1): 11—30. Bibcode:2009JHA....40...11B. doi:10.1177/002182860904000103.
  107. ↑ а б Brandt, John C.; Chapman, Robert D. (11 березня 2004). Introduction to Comets (англ.). Cambridge University Press. с. 6—11. ISBN 978-0-521-00466-4.
  108. ↑ Lanuza Navarro, Tayra M. C. (2006). Medical astrology in Spain during the seventeenth century. Cronos (Valencia, Spain). 9: 59—84. ISSN 1139-711X. PMID 18543450.
  109. ↑ Newton, Isaac (1687). Lib. 3, Prop. 41. Philosophiæ Naturalis Principia Mathematica. Royal Society of London. ISBN 0-521-07647-1.
  110. ↑ Halleio, E. (1704). Astronomiae Cometicae Synopsis, Autore Edmundo Halleio apud Oxonienses. Geometriae Professore Saviliano, & Reg. Soc. S (PDF). Philosophical Transactions of the Royal Society of London. 24 (289–304): 1882—1899. Bibcode:1704RSPT...24.1882H. doi:10.1098/rstl.1704.0064. Архів (PDF) оригіналу за 30 квітня 2017.
  111. ↑ On 1758 November 14, Alexis Clairaut announced to the Royal Academy of Sciences in Paris his prediction of the date at which Halley's comet would return:
  112. ↑ Sagan та Druyan, 1997, с. 93.
  113. ↑ Wong, Yau-Chuen (2008). The Greatest Comets in History: Broom Stars and Celestial Scimitars. Springer. с. 35. ISBN 978-0-387-09513-4.
  114. ↑ Sagan та Druyan, 1997, с. 84–87.
  115. ↑ Pigatto, Luisa (December 2009). The correspondence of Giovanni Santini and Giuseppe Lorenzoni, directors of the Astronomical Observatory of Padua in the 19th Century. Annals of Geophysics. 52: 595—604.
  116. ↑ Pigatto, L. (1988): Santini e gli strumenti della Specola, in Giovanni Santini astronomo, "Atti e Memorie dell'Accademia Patavina di Scienze, Lettere ed Arti", (Padova), XCIX (1986–1987), 187–198.
  117. ↑ Whipple, F. L. (1950). A comet model. I. The acceleration of Comet Encke. The Astrophysical Journal. 111: 375. Bibcode:1950ApJ...111..375W. doi:10.1086/145272.
  118. ↑ Calder, Nigel (13 жовтня 2005). Magic Universe:A Grand Tour of Modern Science. OUP Oxford. с. 156. ISBN 978-0-19-162235-9.
  119. ↑ Küppers, Michael; O'Rourke, Laurence; Bockelée-Morvan, Dominique; Zakharov, Vladimir; Lee, Seungwon; von Allmen, Paul; Carry, Benoît; Teyssier, David; Marston, Anthony (2014). Localized sources of water vapour on the dwarf planet (1) Ceres. Nature. 505 (7484): 525—527. Bibcode:2014Natur.505..525K. doi:10.1038/nature12918. ISSN 0028-0836. PMID 24451541.
  120. ↑ а б Harrington, J.D. (22 січня 2014). Herschel Telescope Detects Water on Dwarf Planet – Release 14-021. NASA. Процитовано 22 січня 2014.
  121. ↑ Zubritsky, Elizabeth & Neal-Jones, Nancy (11 серпня 2014). Release 14-038: NASA's 3-D Study of Comets Reveals Chemical Factory at Work. NASA. Процитовано 12 серпня 2014.
  122. ↑ Cordiner, M. A. та ін. (11 серпня 2014). Mapping the Release of Volatiles in the Inner Comae of Comets C/2012 F6 (Lemmon) and C/2012 S1 (ISON) Using the Atacama Large Millimeter/Submillimeter Array. The Astrophysical Journal. 792: L2. arXiv:1408.2458. Bibcode:2014ApJ...792L...2C. doi:10.1088/2041-8205/792/1/L2.
  123. ↑ Stephenson F. R., Yau K. K. C. (May 1985). Far eastern observations of Halley’s comet: 240 BC to AD 1368. Journal of the British Interplanetary Society. 38: 195—216. ISSN 0007-084X.
  124. ↑ Giotto overview. www.esa.int (англ.). Процитовано 3 квітня 2024.
  125. ↑ Deep Impact (EPOXI). science.nasa.gov (англ.). Процитовано 3 квітня 2024.
  126. ↑ https://www.jpl.nasa.gov. Deep Impact - Asteroid & Comet Missions - NASA Jet Propulsion Laboratory. NASA Jet Propulsion Laboratory (JPL) (амер.). Процитовано 3 квітня 2024.
  127. ↑ Rosetta Ready To Explore A Comet's Realm. European Space Agency. 12 січня 2004. Процитовано 7 вересня 2013.
  128. ↑ Rosetta-Philae. science.nasa.gov (англ.). Процитовано 3 квітня 2024.
  129. ↑ а б в Bowdoin Van Riper, A (2002). Science in Popular Culture: A Reference Guide. Greenwood Publishing. с. 27—29. ISBN 978-0-313-31822-1.
  130. ↑ Ridpath, Ian (3 липня 2008). Awaiting the Comet. A brief history of Halley's Comet. Процитовано 15 серпня 2013.
  131. ↑ Ayres, B. Drummond Jr. (29 березня 1997). Families Learning of 39 Cultists Who Died Willingly. The New York Times. Процитовано 20 серпня 2013. According to material the group posted on its Internet site, the timing of the suicides were probably related to the arrival of the Hale–Bopp comet, which members seemed to regard as a cosmic emissary beckoning them to another world
  132. ↑ Bowdoin Van Riper, A (2002). Science in Popular Culture: A Reference Guide. Greenwood Publishing. с. 27—29. ISBN 978-0-313-31822-1.
  133. ↑ Sozin's Comet. Avatar Wiki (англ.). Процитовано 3 квітня 2024.
  134. ↑ Brin, David (6 грудня 1987). The View From Halley's Comet – 2061: Odyssey Three by Arthur C. Clarke. Los Angeles Times.

Література ред.

  • Лиза Рэндалл. Тёмная материя и динозавры: Удивительная взаимосвязь событий во Вселенной = Lisa Randall: "Dark Matter and the Dinosaurs: The Astounding Interconnectedness of the Universe". — М. : Альпина Нон-фикшн, 2016. — 506 p. — ISBN 978-5-91671-646-7.
  • Всехсвятский С. К. Природа и происхождение комет и метеорного вещества. Москва, 1967
  • Шульман Л. М. Динамика кометных атмосфер. Нейтральный газ. К., 1972
  • Всехсвятский С. К., Ильчишина Н. И. Физические характеристики комет 1965–1970 гг. Москва, 1974
  • Цесевич В. П. Что и как наблюдать на небе. 6-е изд. Москва, 1984
  • K. Donald. Comets. New York, 1991; Comets ІІ. Tempe, 2004
  • Чурюмов К. І., Кручиненко В. Г., Чурюмова Т. К. Космічна загроза і кінець світу: реальність і міфи. К., 2012
  • Чурюмов К. И. Исследования комет и космогония солнечной системы // Земля и Вселенная. 2013. № 1.

Посилання ред.

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Комета
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Комета&oldid=42376877