Змієнко Всеволод Юхимович

Всеволод Змієнко;
	Підполковник; Генерал-хорунжий
Загальна інформація
Народження	16 жовтня 1886; Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія
Смерть	30 жовтня 1938 (52 роки); Варшава, Польська Республіка
Поховання	Православний цвинтар у Варшаві
Громадянство	УНР
Військова служба
Приналежність	УНР
Вид ЗС	Армія УНР
Війни / битви	Перша світова війна; Радянсько-українська війна
Командування
	начальник 2-го розвідувального відділу Генерального штабу Військового міністерства УНР в екзині
Нагороди та відзнаки
Хрест Симона Петлюри	«Воєнний хрест» (УНР)
Орден Святого Володимира 4 ступеня	Георгіївська зброя
	Змієнко Всеволод Юхимович у Вікісховищі

Все́волод Юхи́мович Зміє́нко (16 жовтня 1886, Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія — 30 жовтня 1938, Варшава, Польська Республіка) — генерал-хорунжий Армії УНР. Визначний військовий діяч Армії УНР, один з організаторів військової спецслужби Державного Центру УНР в екзилі. Під час перебування в еміграції у Польщі працював у Генеральному штабі Армії УНР, упродовж 1928—1936 років очолював підрозділи розвідки і контррозвідки, підготував основні концептуальні засади розвідки, вважаючи її «мозковою клітиною» штабу.^[1]

Життєпис ред.

Всеволод Юхимович Змієнко народився 16 жовтня 1886 року в місті Одесі.

У російській армії ред.

Закінчив Перше Київське Костянтинівське військове училище (1907 рік), Миколаївську академію Генерального штабу (1913 рік). Після закінчення академії служив у 59-му піхотному Люблінському полку (Одеса) для здобуття ротного командного цензу. У складі полку вирушив на фронт.

У бою 26 серпня 1914 року був поранений (за цей бій 10 листопада 1915 року Всеволод Юхимович був нагороджений Георгіївською зброєю). Після одужання — молодший ад'ютант штабу 39-го армійського корпусу. З 14 червня 1917 року — начальник штабу 83-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — підполковник.

На службі Україні ред.

З 20 грудня 1917 року — начальник штабу Одеської гайдамацької дивізії військ Центральної Ради.

З 1 березня 1918 року — військовий комендант Одеси. З 15 березня 1918 року — голова військового відділу Головного комітету Херсонщини, Таврії та Катеринославщини. З квітня 1918 року — голова демобілізаційного комітету на Херсонщині. Згодом — помічник губернського коменданта Херсонщини.

З 13 грудня 1918 року — начальник штабу 3-го Херсонського корпусу. З 10 лютого 1919 року — в.о. командувача Південно-Східної групи Дієвої армії УНР. З березня 1919 року — командувач східного фронту у складі Південно-Східної групи Дієвої армії УНР. 06-07.1919 року — голова комісії з ліквідації справ Східного фронту. З липня 1919 року — начальник штабу 10-ї пішої дивізії Січових стрільців Дієвої армії УНР.

1 грудня 1919 року був інтернований польською владою у Луцьку. З 8 лютого 1920 року — начальник штабу 1-ї (з 21 березня 1920 року — 6-ї січової стрілецької) дивізії, що формувалася у фортеці Брест-Литовський із вояків Дієвої армії УНР, інтернованих польською владою на початку грудня 1919 року. 21 квітня 1920 року був підвищений до рангу полковника.

На посаді начальника штабу — заступника коменданта гарнізону (6-та січова стрілецька дивізія УНР і 31-й польський полк) полковника УНР Марка Безручка, брав участь в обороні польського міста Замостя з 28 серпня до 2 вересня 1920 року, яка призвела до поразки 1-ї кінної армії Будьонного.

З 1921 року — генерал-хорунжий.

З березня 1927 року — начальник 2-го розвідувального відділу Генерального штабу Військового міністерства УНР в екзилі. Помер та похований на цвинтарі «Воля»^[2] у Варшаві поруч із могилою свого друга генерала Марка Безручка. Тут же поховано близько сотні видатних полководців та державних діячів УНР.

У 1928 році генерал-хорунжий Всеволод Змієнко став головою громадського суду Українського центрального комітету в Польщі, одночасно відповідаючи за розвідку та контррозвідку. Крім того, Змієнко активно допомагав українським військовим емігрантам знайти себе в нових умовах життя, влаштовуючи їх на роботу, навчання чи просто допомагаючи грішми.^[3]

Родина ред.

Був одружений з Піамою Дмитрівною, донькою генерала Скляревського, з якою мав трьох дітей: Всеволода, Олега та Галину. Дружина рано померла, і догляд за дітьми взяла на себе її сестра Марія, дружина генерала Рябініна-Скляревського.

Його донька Галина Всеволодівна Сенишин — відомий публіцист, журналістка та громадська діячка.