Зеленський Петро Павлович
Зеленський Петро Павлович (21 грудня 1891, Зіньків Полтавської губернії — 2 лютого 1977[1], Москва) — учасник Громадянської та Радянсько-німецької воєн, ад'ютант Семена Будьонного.
| Зеленський Петро Павлович | ||||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
 | ||||||||||||||
| Народження |
21 грудня 1891 Зіньків, Полтавська губернія | |||||||||||||
| Смерть |
2 лютого 1977 (85 років) Москва, РРФСР | |||||||||||||
| Країна |
Російська імперія → СРСР | |||||||||||||
| Приналежність |
 Радянська армія | |||||||||||||
| Рід військ | кавалерія, піхота | |||||||||||||
| Роки служби |
1913-1917 1917-1924 1939 1940-1955 | |||||||||||||
| Звання |
 Генерал-майор | |||||||||||||
| Війни / битви |
Перша світова війна Громадянська війна в Росії Польсько-радянська війна 1919–1920 Польсько-радянська війна 1939 Друга світова війна | |||||||||||||
| Нагороди |
| |||||||||||||
Біографія ред.
Батько — Павло Терентійович Зеленський, столяр і тесляр. Мати — домогосподарка, час від часу працювала на поденщині. Сім'я ніякою власністю крім хати не володіла. Батько помер в 1931 році, мати — в 1932.
В 1904 році закінчив Зіньківську гімназію. В 1906 році з відома батьків відвезений до села Горностаївка Таврійської губернії і відданий у служіння до магазина купця Сацюка. Через три роки перейшов у найми до магазину купця Гладкова (село Велика Лепетиха). Ще через два роки поступив до купця Малкова в Каховці, в якого працював товарознавцем до осені 1913 року, коли був призваний на військову службу[2][первинне джерело].
Під час Першої світової та Громадянської воєн ред.
Під час Першої світової війни двічі був поранений. В 1916 році закінчив 4-ту Київську школу прапорщиків, після чого був направлений до 106-го запасного полку (місто Вятка), де був призначений взводним командиром навчальної команди. У Вятці отримує звання підпоручика. Під час Лютневої революції керував роззброєнням стражників і жандармів Вятки. У вересні 1917 року призначений командиром кінної полкової розвідки Білозерського полку[ru] (Південно-Західний фронт).
В січні 1919 року — завідувач обліково-кінського відділу Зіньківського військового комісаріату (військовий комісар і начальник гарнізону міста — колишній командир кавалерійського загону Печеник). У квітні 1919 року — відряджений до Охтирки.
У червні 1919 року призначений командиром кавдивізіону 2-го кавполку 1-ї Кубанської бригади, у складі якого воював проти денікінців до кінця цього року. Пізніше відряджений до 1-ї кінної армії. У травні 1920 призначений секретарем (ад'ютантом) Климента Ворошилова, а невдовзі на цій же посаді закріплений за Семеном Будьонним. Функції ад'ютанта виконував до своєї демобілізації (липень 1924 року)[2][первинне джерело].
Петро Зеленський відзначився під час польської кампанії. Про історію присвоєння Зеленському першого ордена Червоного Прапора згадує Семен Будьонний[3]:
|
На допомогу І. В. Тюленєву С. К. Тимошенко виділив 2-ю бригаду. З нею попрямував і Зеленський. Але при виході з лісу на південь від Лешнева комбриг і мій ад'ютант побачили кінноту, що рухалася колоною. Добре знаючи, що в цьому районі наших військ не повинно бути, Зеленський за своєю ініціативою вирішив один полк направити до Конюшкова, а другим атакувати ворожу кавалерію. І сам взяв участь в бою.
…Я хотів би відзначити і велику заслугу Петра Зеленського. Він творчо підійшов до даного йому доручення. Оцінивши конкретно сформовану обстановку, Зеленський сміливо взяв на себе відповідальність і прийняв абсолютно правильне рішення. За ініціативу і проявлену в бою хоробрість він був нагороджений орденом Червоного Прапора. |
|
У мемуарному оповіданні «Кінець „Другої хвилі“» Будьонного зі збірки його доньки Ніни[ru] описана безпосередня участь Зеленського (здійснював кулеметний обстріл) у переслідуванні залишків махновської армії і витісненні махновців за румунський кордон[4]. Загалом у цій збірці маршал позитивно характеризує Петра Зеленського.
Свої спогади про службу в лавах легендарної Першої кінної армії описав у виданій 1928 року брошурі «1-а кінна в боях, 1920-й рік»[5].
Міжвоєнний період ред.
У 1924—1928 роках працював керівником Ростовського відділення Текстильного синдикату. В 1929 році призначений головою правління Північно-Кавказькогокрайконезаводсоюзу, в цьому ж році — головою правління крайтютюнсоюзу. Кандидат у депутати Ростовської міської ради. В 1930—1932 роках — Уповноважений тютюноекспорту по Північному Кавказу. В 1932—1933 роках — член правління Всесоюзного об'єднання «Текстильімпорт» у Москві. В 1933 році призначений директором Текстильно-взуттєвої контори Всесоюзного об'єднання «Торгзін» (Москва). На цій посаді був командирований до Англії та Франції для закупки товарів на суму понад 500 тисяч карбованців.
У березні 1935 призначений керівником Республіканською конторою Народного комісаріату легкої промисловості РРФСР «Росвалшерстьпостач», де й пропрацював до серпня 1938 року. Пізніше працював начальником Головного управління постачання НКЛП РРФСР[2][первинне джерело].
Петра Зеленського в 1938 році було репресовано, але невдовзі звільнено[6].
Німецько-радянська війна ред.
В 1939 році мобілізований до лав РСЧА. Під час польської кампанії служив у Штабі Білоруського військового округу до 23 листопада 1939 року.
27 серпня 1940 року у званні підполковника запасу був знову зачислений до лав армії. Прикріплений для доручень до заступника наркома оборони Будьонного, після чого отримав звання полковника. Як старший ад'ютант та генерал-ад'ютант маршала Будьонного (на фронті до серпня 1942 року) перебував увесь період війни[2]. Був присутнім на московському параді 7 листопада 1941 року[ru], який приймав Будьонний[7].
У травні 1942 року, у розпал боїв у Криму, з метою переведення штабу до Керченського півострова перебирався на катері з Тамані до Аджимушкаю разом з Будьонним і Ісаковим[8].
Під час війни займався формуванням кавалерійських частин, у чому досяг значних успіхів. Про це свідчать формулювання в указах про нагородження Зеленського[1].
В 1944 році разом з Будьонним Зеленський відвідав рідний Зіньків, що був нещодавно звільнений від загарбників[7].
Верхи на білому жеребці на по кличці Целебес супроводжував маршала Жукова на Параді Перемоги в Москві[9].
Післявоєнні роки ред.
11 липня 1945 року надано звання генерал-майора.
До грудня 1954 року — для особливих доручень при Будьонному, пізніше — у розпорядженні Головного управління кадрів.
15 лютого 1955 року звільнений у запас із правом носіння військової форми.
Помер у 1977 році, похований на Кунцевському кладовищі Москви[10].
Особисте життя. Пам'ять ред.
У 1925 році одружився з Ніною Гербстман (Граціанською)[ru], поетесою, автором спогадів про Сергія Єсеніна. У 1943 році шлюб було розірвано[6].
У другому шлюбі з Зеленською (Русскіх) Лідією Якимівною.
Син Валерій 1924 р.н.
Був не тільки підлеглим Будьонного, а і його товаришем. За спогадами Михайла Будьонного, сина знаменитого маршала, Петро Зеленський був цікавою, надзвичайно інтелігентною й приємною людиною. З усіх друзів Будьонний найбільше спілкувався саме з Зеленським, та й жили вони поряд[11].
Автором мемуарної розвідки про Зеленського, судячи з даних книги «Маршал Баграмян. Ми багато пережили в тиші після війни», є її автор Володимир Карпов[12].
Нагороди ред.
- орден Леніна[2]
- три ордени Червоного прапора (1921, 1944, 1954)
- чотири ордени Червоної Зірки (1941, 1943, 1949, 1969[13])
- медаль «За бойові заслуги» (1944)
- медаль «За оборону Севастополя»
- медаль «За оборону Москви»
- медаль «За оборону Кавказу»
- медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»[1]
Членство у ВКП(б) ред.
З січня 1920 року — кандидат у члени партії. Член партії з квітня 1925 року (номер партквитка — 0035944). Делегат партійної конференції Ленінського (Москва, 1937) та Куйбишевського райкомів ВКП(б) (Москва, 1939)[2][первинне джерело].
Інше ред.
Зеленському для участі в Параді Перемоги підібрали в стайні манежу Міністерства оборони та Вищої офіцерської кавалерійської школи[ru] світло-сірого коня по кличці Целебес. У цього коня цікава історія. Білосніжний Целебес був сином Циліндра, одного з останніх представників колись знатної породи стрілецьких коней. У листопаді 1920 року Врангель, тікаючи зі своїми військами з Криму, не встиг забрати породистого коня, що дістався йому в спадок ще від Денікіна. Трофеї — жеребець Циліндр та автомобіль «Fiat» були доставлені Зеленським до Сімферополя. Тут Будьонний верхи на Целебесі разом з Фрунзе приймали парад Червоної армії.
Примітки ред.
- ↑ а б в Зеленский Петр Павлович :: Память народа. pamyat-naroda.ru. Архів оригіналу за 27 жовтня 2021. Процитовано 19 жовтня 2021.
- ↑ а б в г д е Матеріали про Зеленського Петра Павловича // Зіньківський історичний музей. — інв. № 2043.
- ↑ Будённый, Семён (1965). Пройдённый путь. Книга вторая (російською) . Москва: Воениздат. с. 273-274.
- ↑ Будённая, Нина (1986). Старые истории: Рассказы, повесть (російською) . Москва: Московский рабочий. с. 86.
- ↑ Зеленский, П. 1-ая конная в боях, 1920 год [Архівовано 19 жовтня 2021 у Wayback Machine.] / П. Зеленский ; Комис. РВС СССР по празднованию десятилетия РККА. — М. : Военный вестник, 1928. — 30, [1] с. : портр. — (Библиотека «Фронты Гражданской войны»).
- ↑ а б Файн, Виктор (2015). По следам таганрогских родичей (російською) . Москва: Триумф. с. 185.
- ↑ а б Кандзюба М. Про Зеленського, який Будьонного у Зіньків привозив // Голос Зіньківщини. — 2019. — 3 травня. — С. 1.
- ↑ Кузнецов, Николай (2000). Курсом к победе (російською) . Москва: Голос. с. 199-200.
- ↑ 75-летие Парада Победы 1945 года. Союз ветеранов ВИИЯ (ru-RU) . 26 червня 2020. Архів оригіналу за 14 травня 2021. Процитовано 19 жовтня 2021.
- ↑ ЗЕЛЕНСКИЙ Петр Павлович (1891-1977). Сайт №2 (ru-RU) . 8 серпня 2016. Архів оригіналу за 23 жовтня 2021. Процитовано 19 жовтня 2021.
- ↑ В гостях сына Семена Буденного. СЫР - БОР (ru-RU) . 9 грудня 2016. Архів оригіналу за 21 жовтня 2021. Процитовано 19 жовтня 2021.
- ↑ Карпов В. В. Маршал Баграмян. Мы много пережили в тиши после войны[недоступне посилання]. — М.: Вече, 2006.
- ↑ Кавалеры 4-х орденов Красной Звезды - Страница 30 - Фотографии СССР. SAMMLER.RU (англ.). Процитовано 19 жовтня 2021.