Жан-Марк Еро́ (фр. Jean-Marc Ayrault [ɛʁo]; нар. 25 січня 1950(19500125), Молевріє, департамент Мен і Луара[1], Франція) — французький державний та політичний діяч. Член Соціалістичної партії. Міський голова Сен-Ерблена з 14 березня 1977 до 20 березня 1989 року. Мер Нанта з 20 березня 1989 року. Прем'єр-міністр Франції з 15 травня 2012 року до 31 березня 2014, міністр закордонних справ Франції з 11 лютого 2016 до 17 травня 2017 року.

Жан-Марк Еро
Jean-Marc Ayrault
фр. Jean-Marc Ayrault
Жан-Марк Еро Jean-Marc Ayrault
Жан-Марк Еро
Jean-Marc Ayrault
168-ий Прем'єр-міністр Франції
20-й Прем'єр-міністр П'ятої республіки
15 травня 2012 — 31 березня 2014
Президент Франсуа Олланд 
Попередник Франсуа Фійон
Наступник Мануель Вальс
Народився 25 січня 1954(1954-01-25) (70 років)
Молевріє (департамент Мен і Луара, Франція
Відомий як політик
Країна Франція
Alma mater Нантський університет і JMU
Політична партія Соціалістична партія (Франція)
У шлюбі з  Бріжітт Терр'єн
Релігія католицтво
Нагороди
Національний орден за заслуги в званні Великого Хреста Grand Cordon of the Order of the Rising Sun Кавалер Великого хреста ордена «За заслуги перед Італійською Республікою»
jmayrault.fr

Біографія ред.

Жан-Марк Еро народився 25 січня 1950 року,[2] в Молевріє, що в департаменті  Мен і Луара[2], син Жозефа Еро, колишнього сільськогосподарського робітника, який згодом працював на текстильній фабрики, та Жоржетти Узено, колишньої швачки, яка пізніше стала домогосподаркою. 

Ранню освіту здобув в католицькій початковій школі Святого Йосипа в Молевріє, після чого, в період між 1961 та 1968 роками, навчався в ліцеї Кольбера, в Шоле.[3] Згодом вивчав німецьку мову в Нантському університеті. У 1969—1970 роки провів рік навчання в Вюрцбурзькому університеті в Південній Німеччині. 1972 року отримав диплом вчителя німецької мови. Він залишився в районі Нанта на рік випробувального терміну учительства, який провів у Резе. 

Еро виріс в католицькій родині, у юності брав участь у Русі сільської християнської молоді[fr]. Був близький до доктрини теології визволення, тож незабаром вступив до спілки Християнської робітничої молоді. Після з'їзду в Епіне (1971) вступив 1972 року до Соціалістичної партії Франції.

З 1973 року й до обранням в Національні збори в 1986 року він працював в учителем німецької мови в сусідньому Сен-Ерблені.[4]

1977 року у 27-річному віці був обраний мером Сен-Ерблена. На цій посаді пропрацював дванадцять років. До 1991 року входив до лівого крила соціалістичної партії (так звані попереністи). 1989 року соціалістична партія здобула шанс виграти вибори мера у Нанті, оскільки колишній правий мер відмовився від повторного балотування. З грудня 1988 року Еро став офіційним кандидатом на посаду мера. Його виборча кампанія мала потужну підтримку від тодішнього президента Франсуа Міттерана та прем'єр-міністра Мішеля Рокара. 12 березня 1988 року Еро у першому турі набрав 50,19 % голосів (його суперник Данієль Ожро одержав 40 %). 1995, 2001 і 2008 Еро був переобраний на посаді мера Нанта.

Після перемоги на президентських виборах 2012 року Франсуа Олланда розглядалися дві кандидатури на посаду прем'єр-міністра: Мартін Обрі та Еро[5]. На думку швейцарського журналіста Матьє фон Рора, вибір на користь Еро свідчить про технократичний характер уряду, окрім того — це жест назустріч Німеччині, оскільки Еро володіє німецькою та має добрі контакти з німецькими соціал-демократами[6].

Політична кар'єра ред.

Депутатська кар'єра ред.

Національні збори Франції ред.

Голова парламентської фракції соціалістів в Національних Зборах Франції в 1997—2012 роках. Переобирався головою фракції в 2002, 2007 роках. 

Член Національних Зборів Франції від департаменту Атлантична Луара (3-й виборчий округ): в 1986—2012. Вперше обраний 1986 року, переобраний в 1988, 1993, 1997, 2002, 2007 роках.   

Генеральна рада ред.

Генеральний радник департаменту Атлантична Луара: 1976—1982 роках. 

Муніципальна рада ред.

Мер міста Нанта: Починаючи з 20 березня 1989 року. Переобраний в 1995, 2001, 2008 роках. 

Муніципальний радник Нанта: Починаючи з 20 березні  1989 року. Переобраний в 1995, 2001, 2008 роках. 

Мер Сен-Ерблена: в 1977—1989 роках. Переобраний 1983 року. 

Муніципальний радник Сен-Ерблена: в 1977—1989. Переобраний 1983 року. 

Міське співтовариство ред.

Президент міської спільноти Нант-Метрополь[fr]: починаючи з 2002 року. Переобраний 2008 року. 

Член ради спільноти Нант-Метрополь: починаючи з 2002 року. Переобраний 2008 року. 

Урядова кар'єра ред.

15 травня 2012 року призначений Прем'єр-міністром Франції новим президентом Франції Франсуа Олландом[7]

Перший склад уряду Жана-Марка Еро: 16 травня — 18 червня 2012 ред.

  • Жан-Марк Еро — Прем'єр-міністр;
  • Лоран Фабіус — міністр закордонних справ;
  • Венсан Пейон — міністр національної освіти; 
  • Крістен Тобіра — хранитель печаток, міністр юстиції;
  • П'єр Московічі — міністр економіки, фінансів та зовнішньої торгівлі;
  • Марісоль Турень — міністр соціальних справ та охорони здоров'я; 
  • Сесіль Дюфло — міністр житлового будівництва та рівності територій;
  • Мануель Вальс — міністр внутрішніх справ;
  • Ніколь Брик — міністр екології, енергетики та сталого розвитку; 
  • Арно Монтебур — міністр промислової модернізації; 
  • Мішель Сапен — міністр праці, зайнятості та соціального діалогу; 
  • Жан-Ів Ле Дріан — міністр оборони;
  • Орелі Філіппетті — міністр культури та масових комунікацій; 
  • Женев'єв Фьоразо — міністр вищої освіти та науки; 
  • Нажа Валле-Белькасем — міністр з прав жінок та прес-секретар уряду; 
  • Стефан Ле Фоль — міністр сільського господарства та агропромислового комплексу; 
  • Маріліз Лебраншу — міністр державної реформи, децентралізації та державної служби; 
  • Віктор Люрель — міністр заморських територій; 
  • Валері Фурнерон — міністр у справах спорту, молоді, народної освіти та суспільного життя. 

Міністри-делегати ред.

  • Жером Каюзак — міністр-делегат бюджету (в підпорядкуванні міністра економіки, фінансів та зовнішньої торгівлі);
  • Жорж По-Ланжевен — міністр-делегат успішної освіти (в підпорядкуванні міністра національної освіти);
  • Ален Бачили — міністр-делегат зі зв'язків з парламентом (в підпорядкуванні прем'єр-міністра);
  • Дельфін Бато — міністр-делегат у справах юстиції (в підпорядкуванні міністра юстиції);
  • Франсуа Ламі — міністр-делегат у справах міст (в підпорядкуванні міністра житлового будівництва та рівних територій); 
  • Бернар Казенно — міністр-делегат з європейських справ (в підпорядкуванні міністра закордонних справ); 
  • Мішель Делоне — міністр-делегат у справах людей похилого віку та залежності (в підпорядкуванні міністра соціальних справ та охорони здоров'я);
  • Сільвія Пінель — міністр-делегат ремесел, торгівлі і туризму (в підпорядкуванні міністра промислового відновлення);
  • Бенуа Амон — міністр-делегат у справах економічної та соціальної солідарності (в підпорядкуванні міністра економіки, фінансів та зовнішньої торгівлі);
  • Домінік Бертінотті — міністр-делегат з питань родини (в підпорядкуванні міністра соціальних справ та охорони здоров'я);
  • Марі-Арлетт Карлотта — міністр-делегат у справах інвалідів (в підпорядкуванні міністра соціальних справ та охорони здоров'я);
  • Паскаль Канфом — міністр-делегат у справах розвитку (в підпорядкуванні міністра закордонних справ);

 * Яміна Бангігі — міністр-делегат у справах французьких громадян за кордоном та франкофонії (в підпорядкуванні міністра закордонних справ);

  • Фредерік Кюв'є — міністр-делегат транспорту та морського господарства (в підпорядкуванні екології, енергетики та сталого розвитку);
  • Флер Пеллере — міністр-делегат у справах малого та середнього бізнесу, інновацій та цифрової економіки (в підпорядкуванні міністра промислового відновлення); 
  • Кадер Аріф — міністр-делегат у справах ветеранів (в підпорядкуванні міністра оборони). 

Другий склад уряду Жана-Марка Еро: 21 червня 2012 — 31 березня 2014 ред.

Прем'єр-міністр Жан-Марк Еро був повторно призначений прем'єр-міністром 18 червня 2012 та обіймав посаду до 31 березня 2014. Це був його другий уряд, призначений президентом Республіки Франсуа Олландом. 

  • Жан-Марк Еро — Прем'єр-міністр
  • Лоран Фабіус — міністр закордонних справ;
  • Венсан Пейон — міністр національної освіти; 
  • Крістен Тобіра — хранитель печаток, міністр юстиції;
  • П'єр Московічі — міністр економіки та фінансів;
  • Марісоль Турень — міністр соціальних справ та охорони здоров'я; 
  • Сесіль Дюфло — міністр житлового будівництва та рівності територій; 
  • Мануель Вальс — міністр внутрішніх справ;
  • Дельфін Бато — міністр екології, енергетики та сталого розвитку; 
  • Арно Монтебур — міністр промислового відновлення; 
  • Ніколь Брик — міністр зовнішньої торгівлі; 
  • Мішель Сапен — міністр праці, зайнятості, професійної підготовки та соціального діалогу; 
  • Жан-Ів Ле Дріан — міністр оборони;
  • Орелі Філіппетті — міністр культури та масових комунікацій; 
  • Женев'єв Фьоразо — міністр вищої освіти та науки; 
  • Нажа Валле-Белькасем — міністр з прав жінок та прессекретар уряду; 
  • Стефан Ле Фоль — міністр сільського господарства та агропромислового комплексу; 
  • Маріліз Лебраншу — міністр державної реформи, децентралізації та державної служби; 
  • Віктор Люрель — міністр заморських територій; 
  • Сільвія Пінель — міністр у справах ремесел, торгівлі та туризму; 
  • Валері Фурнерон — міністр у справах спорту, молоді, народного освіти та суспільного життя. 

Міністри-делегати ред.

  • Жером Каюзак — міністр-делегат бюджету (в підпорядкуванні міністра економіки, фінансів та зовнішньої торгівлі);
  • Жорж По-Ланжевен — міністр-делегат успішної освіти (в підпорядкуванні міністра національної освіти);
  • Ален Бачили — міністр-делегат зі зв'язків з парламентом (в підпорядкуванні прем'єр-міністра);
  • Франсуа Ламі — міністр-делегат у справах міст (в підпорядкуванні міністра житлового будівництва та рівних територій);
  • Бернар Казенно — міністр-делегат з європейських справ (в підпорядкуванні міністра закордонних справ); 
  • Мішель Делоне — міністр-делегат у справах людей похилого віку та залежності (в підпорядкуванні міністра соціальних справ та охорони здоров'я);
  • Бенуа Амон — міністр-делегат у справах економічної та соціальної солідарності (в підпорядкуванні міністра економіки, фінансів та зовнішньої торгівлі);
  • Домінік Бертінотті — міністр-делегат з питань родини (в підпорядкуванні міністра соціальних справ та охорони здоров'я);
  • Марі-Арлетт Карлотта — міністр-делегат у справах інвалідів (в підпорядкуванні міністра соціальних справ та охорони здоров'я);
  • Тьєррі Репентен — міністр-делегат з підготовки кадрів та навчання (в підпорядкуванні міністра праці, зайнятості, професійної підготовки та соціального діалогу);
  • Паскаль Канфом — міністр-делегат у справах розвитку (в підпорядкуванні міністра закордонних справ);
  • Яміна Бангігі — міністр-делегат у справах франкофонії (в підпорядкуванні міністра закордонних справ);
  • Фредерік Кюв'є — міністр-делегат транспорту, у справах моря та рибальства (в підпорядкуванні екології, енергетики та сталого розвитку);
  • Флер Пеллере — міністр-делегат у справах малого та середнього бізнесу, інновацій та цифрової економіки (в підпорядкуванні міністра промислового відновлення); 
  • Кадер Аріф — міністр-делегат у справах ветеранів (в підпорядкуванні міністра оборони). 

Родина ред.

Жан-Мішель Еро з 1971 року одружений з Бріжітт Терр'єн, також уродженкою Молевріє. Дружина закінчила філологічний факультет і з 1974 року працює вчителькою в коледжі. З 1982 до 2001 року обиралася генеральною радницею кантону Сен-Ерблен-Західний Ендр. Подружжя має двох дочок.

Примітки ред.

  1. "Jean-Marc Ayrault, le "réformiste décomplexé " " [Архівовано 15 травня 2012 у Wayback Machine.],Ле-Монд, 15 травня 2012 року
  2. а б Roger, Patrick (15 травня 2012 року). Jean-Marc Ayrault, le "réformiste décomplexé. Le Monde. Архів оригіналу за 15 травня 2012. Процитовано 24 червня 2012.  (фр.).
  3. (фр.) Jean-Marc Ayrault. le site de France Info. Архів оригіналу за 15 травня 2012. Процитовано 15 травня 2012. 
  4. Biographical note on the website for Nantes. Архів оригіналу за 15 червня 2012. Процитовано 15 травня 2012. 
  5. Michaela Wiegel: Hybrid statt Hybris. [Архівовано 14 червня 2012 у Wayback Machine.] auf faz.net vom 10. Mai 2012
  6. Unsicher auf der Bastille [Архівовано 21 червня 2012 у Wayback Machine.] на сайті Spiegel Online 7 травня 2012
  7. Portrait. Jean-Marc Ayrault, fils d'ouvrier épris d'Europe à Matignon. Архів оригіналу за 17 червня 2012. Процитовано 24 червня 2012. 

Література ред.

  • Philippe Goulliaud: Jean-Marc Ayrault, la rançon de l'expérience. In: Le Figaro. 26. Juni 2007.
  • Alain Besson: Jean-Marc Ayrault. Une ambition nantaise… Editions Coiffard, Nantes 2004, ISBN 2-910366-49-9.

Посилання ред.