Дукля (держава)
Ду́кля або Діокле́тія (чорн. Дукља або Диоклетија, лат. Doclea або лат. Diocleia, грец. Διοκλεις) — південно-слов'янська середньовічна держава на теренах сучасної Чорногорії.
| Дукља Duklja Князівство/Королівство Дукля | ||||
| ||||
|
Герб | ||||
 | ||||
| Столиця | Бар Шкодер | |||
| Релігії | християнство | |||
| Форма правління | Монархія | |||
| Князь/Король | ||||
| - 10-те сторіччя | Петріслав (перший відомий) | |||
| - 1046 – 1081 | Михайло I (перший король) | |||
| - 1180 – 1186 | Михайло III (останній незалежний) | |||
| Історія | ||||
| - Заснування | 10-те сторіччя | |||
| - Піднесено до статусу королівства | 1077 | |||
| - Завойована Великим князівством Сербією | 1186 | |||
| Сьогодні є частиною | Албанія Боснія і Герцеговина Хорватія Чорногорія | |||
| ||||
Географія та адміністративний поділ ред.
Дукля межувала з Візантією, якій, зокрема належав Діррахій на сході та Травунією на заході. Від Скадарського озера територія Дуклі простягалася на схід до річок Зета і Пива.
Дукля мала три головні міста-поселення: Стара Будва, Превлака і Лонтодукля. Найважливішим поселенням було також і саме місто Дукля (від якого і пішла назва місцевості), проте воно було зруйноване в результаті багаторазових вторгнень у X столітті.
Дукля була розділена на області (в балканських країнах вони називались жупани), кожна з яких мала головне місто: Лушків, Підлужжя, Горський, Купчасті, Купельнік, Зовнішність, Прапратна (Між Баром і Улцине), Крмніка і Гріпулі. Континентальна Дукля або Подгорія (від назви Подгориці) лежала між річками Мороча і Рама і включала Никшич, Комеріцу, Гацько, Пиву, Невесіньє, Вішева, Ком, Дебар та Неретва.
Історія ред.
Слов'яни на теренах Дуклі з'явилися за доби Великого переселення народів. Вільно селитися не лише на теренах римської провінції Превалітанія, а й в Іллірії загалом їм дозволив візантійський імператор Іраклій — за умови визнання переселенцями влади імперії та згоди захищати її кордони. Там, де слов'яни перемішувалися з візантійцями та іллірійцями, союзи племен зазвичай набували нові імена — за назвами римських міст, навколо яких селилися. Відтак мешканців краю навколо Діоклеї почали іменувати дуклянами. Цілком можливо, однак, що ім'я дуклян прибульцям засвоїти було легше ще й тому, що їхня давнішня, невідома нам племінна назва була на нього чимось схожою. В Чехії, Словенії та на Прикарпатті, скажімо, довгий час мешкали племена дулібів, та й назва Дукля зустрічається не лише на Балканах, але й у Карпатах.
У відносинах з Константинополем ватажки дуклян намагалися поводити себе не як слов'янські князі, а як імперські посадовці — вони навіть іменували себе «архонтами Діоклеї». Це, звичайно, тішило самолюбство вчорашніх варварів. І дозволяло їм підпорядкувати своїй владі не лише слов'ян, але й на нащадків іллірійців та колишніх римських громадян, яких у Превалітанії залишалося чимало — особливо в приморських містах, де поступово відновлювалося звичне життя. Деякі з поселень тепер називали на слов'янський лад — Будва, скажімо, стала Старим Градом, а місто на півострові Превлака — Новим Градом.
Невдовзі у слов'ян та візантійців з'явився спільний ворог — арабські пірати, або ж, як їх називали у середньовічній Європі, сарацини. В 840 році сарацини сплюндрували Котор, наступного року спалили Будву. Ще через п'ятнадцять років настала черга Рісана. Щоб протистояти піратській загрозі, була потрібна міцна влада, а вона була лише у слов'янських «архонтів».
Зближенню з тубільцями сприяло й поширення серед прибульців християнства. Вже перший з відомих наразі ватажків, який об'єднав дуклян під своєю владою, мав аж ніяк не язичницьке ім'я Петро. За правління імператора Василія I Македонянина «друге хрещення» колишньої Превалітанії було завершено. Щоправда, за кілька років після його смерті візантійці були розгромлені болгарами. Відрізана від імперії Дукля наприкінці IX сторіччя стала незалежним князівством.
У битві на річці Бояна в 997 році болгари завдали поразки і дуклянам. Їхній князь Іван Володимир потрапив в полон до болгарського царя, але згодом одружився з його дочкою й став царським намісником Дуклі зі столицею в місті Свач на березі сучасного Шаського озера.
Невдовзі, однак, болгарський престол захопив царевич Іван Владислав. Він підступно вбив Івана Володимира, якого православна церква згодом мучеником за віру та святим. А за кілька років і Болгарія, і Дукля знову опинилися під візантійською владою.
Візантійці не почували себе в Дуклі впевнено, тому призначили її намісником двоюрідного брата Івана Володимира — Стефана Воїслава. В 1034 році він підбурив дуклян до повстання, яке сам і очолив. За два роки візантійці бунт придушили, захопили Стефана Воїслава у полон та відправили до Константинополя. Але ще через три роки бранець втік, дістався батьківщини, розпочав нове повстання і таки домігся незалежності свого князівства. Столицею держави став Скадар (Шкодер).
Перед смертю Стефан Воїслав поділив свою державу між п'ятьма синами. Проте старший з них — Гоїслав невдовзі загинув, а уділи інших зібрав в своїх руках молодший син Стефана Воїслава — Михайло I. Своєю столицею новий володар зробив Котор. Михайло I не лише замирився з Константинополем, але й одружився з візантійською принцесою. Приязні відносини він намагався зберігати і з папським престолом, адже діоклейська церква здавна була підпорядкована саме Риму. Зрештою саме з рук папи володар Дуклі отримав королівський вінець. За легендою коронація відбулася у 1170 році в соборі Святого Георгія у Барі.
Після смерті Михайла I у 1081 році королем став його син Костянтин Бодін. Він приєднав до Дуклі Хум, Боснію, сербське князівство Рашку та Драч. Столицею князівства став Бар. «Бодінове королівство» було типовим феодальним утворенням і трималося лише на силі володаря та готовності васалів визнавати його владу. І чим ширшими ставали кордони королівства — тим примарнішою ставала його єдність. Це стало очевидним майже одразу після смерті Бодіна у 1108 році. Спочатку на трон зійшов його син Михайло II. Але його швидко усунули від влади і обрали королем зведеного брата Костянтина Бодіна Доброслава. Надалі володарі змінювалися з майже калейдоскопічною швидкістю — короною почергово володіли Володимир, Георгій, Градіна і син Градіни Радослав, який вже не наважився титулувати себе королем і називався просто князем.
Занепадом держави Воїславичів зрештою скористався великий жупан сусідньої Рашки Стефан Неманя. Він розграбував Бар і Свач, захопив Котор та в 1185 році остаточно приєднав Дуклю до своїх володінь. Щоправда, увінчати себе короною дуклянських королів Неманя так і не наважився. «Королем Діоклетії і Далмації» Стефан проголосив свого старшого сина Вукана, а сам залишався лише «великим жупаном Сербії». За іронією долі, саме в цей час, коли незалежної Дуклі не стало, у Барі була створена найвідоміша хроніка цієї держави — «Літопис попа Дуклянина», а майже одночасно — в церкві Петра і Павла на Лімі — славнозвісне «Мирославове Євангеліє».
У 1242 році у своєму прагненні досягти «останнього моря» — до узбережжя Адріатики прорвалися монголи. Їхні передові загони спалили Котор, Будву і Бар, дощенту знищили Свач, розграбували та сплюндрували найзаможніші дуклянські землі. Пам'ять про самостійну Дуклю збереглася, проте навіть назва краю поступово вийшла із вжитку, спочатку — за назвою річки Зети — колишні дуклянські землі частіше називали Зетою, а потім — Чорногорією[1].
Правителі ред.
Примітки ред.
- ↑ Олексій Мустафін. Як Дукля стала Чорногорією. Мандрівка середньовічною історією. Всесвіт, 2016, № 11/12, с.288-293