Дейв Таррас

американський музикант

Дейв Таррас (1895, Теплик — 13 лютого 1989(1989-02-13), Оушенсайд, Нью-Йорк) — американський клезмерський кларнетист та керівник оркестру українського походження, учасник відродження клезмерської музики.

Дейв Таррас
Основна інформація
Дата народження 1895
Місце народження Теплик, Вінницька область
Дата смерті 13 лютого 1989(1989-02-13)
Місце смерті Оушенсайд, Нассау, Нью-Йорк, США
Громадянство США
Професії музикант
Інструменти кларнет
Лейбли Columbia Records

Біографія ред.

Ранній життєпис ред.

Давид Тарасюк народився в селищі Теплик, у нинішньому Гайсинському районі (з 2017 року — адміністративний центр Теплицької громади Вінницької області), а, згодом, із батьками переїхав до Тернівки, села, яке тоді було в Подільській губернії Російської імперії і яке зараз знаходиться в Теплицької громади Вінницької області. Його точний день народження спірний; часто вказується як 15 березня 1895 року[1][2], або, за іншими джерелами, у 1898 році.[3] Походив з родини клезмерів. Його батько Рахміль Тарасюк був клезмерським тромбоністом. Дід Шейндла був скрипалем і бадхном[4], а п'ятеро братів Давида також стали професійними музикантами.[5] З дитинства він грав на різних інструментах, зосередившись на клезмерській музиці. Протягом кількох років його основним інструментом була флейта, поки він не перейшов на кларнет приблизно в 1909 році[6]. До того часу він також міг грати на балалайці, гітарі та мандоліні[6]. У 1915 році його призвали до царської армії, але він грав у військовому оркестрі, тому на потрапити на фронт першої світової війни.

Покинувши Російську імперію, Давид Тарасюк деякий час жив у Бухаресті, Румунія.[2] Потрапивши до Великої Британії, він у 1921 році відплив до Нью-Йорка, де спочатку працював на швейній фабриці.[2][7]

Музична кар'єра ред.

Згодом він виявив, що може заробляти гроші як музикант, і працював кларнетистом у багатьох клезмерських ансамблях Нью-Йорка. Давид Тарасюк також став улюбленим акомпаніатором для багатьох популярних зірок театру на їдиш і для деяких великих канторів того часу.[8] Окрім єврейської музики, він також записував грецькі, польські та російські мелодії. Його здатність грати в різних стилях була додатково замаскована використанням псевдонімів на його записах для Columbia Records.[9] За скромними оцінками, за свою кар'єру він взяв участь у 500 записах. Оркестр Дейва Тарраса неодноразово виступав на радіо Нью-Йорка, починаючи з 1930-х років.[10][11]

Його майстерність і стабільність дозволили йому грати багато років довше, ніж інші піонери клезмерів того часу (Нафтуле Брандвейн, наприклад, пішов у відставку або покинув бізнес).[12] Досвід гри Тарраса у військовому оркестрі, його вміння читати ноти та відмінне володіння стилем їдиш зробили його фаворитом серед керівників оркестрів.[13] Після того як клезмерська музика вийшла з моди після Другої світової війни, Таррас залишився одним із небагатьох музикантів, які все ще активно записували та грали. Його особистий репертуар походив від бессарабського походження та впливу єврейської й циганської (ромської) музики. Зев Фельдман приписує Таррасу не лише «бессарабізацію» єврейської танцювальної музики[14], але й заміну того, що було домінуючим мелодичним стилем фрейлех, на булгар.[15]

Найстаріший запис Тарраса, Tanz! (1956) був дітищем його зятя, кларнетиста і саксофоніста Сема Мюзікера.[16][17] The San Francisco Examiner назвав його «незвичайним фольклорним альбомом», зазначивши, що Таррас і Мюзікер «забезпечують живу, веселу, танцювальну музику, в основі якої часто лежить та сама сардонічна нота, яка лежить в основі гумору Шолом-Алейхіма».[18] Альбом, який вдало поєднує джазові та клезмерські ідіоми, загалом не був добре прийнятий свого часу, але залишається центральним у каноні сучасних прихильників відродження.[19] Протягом своєї кар'єри Тарраса було відзначено за створення «нового клезмерського звучання, яке поєднало популярну американську музику з впізнаваним європейським корінням».[20]

На початку відродження клезмера в 1970-х та 1980-х роках Таррас був наставником багатьох молодих музикантів, які згодом стали відомими, зокрема кларнетиста та мандолініста Енді Стетмана.[21]

У 1984 році Таррас став лауреатом стипендії Національної спадщини від Національного фонду мистецтв, яка є найвищою відзнакою уряду США в галузі народного та традиційного мистецтва.[22]

Таррас помер від пневмонії в лютому 1989 року в Оушенсайді, Нью-Йорк. Похований на кладовищі Монтефіоре.

Сім'я ред.

Дружину Тарраса звали Сара. Коли Таррас помер у 1989 році, у некролозі було зазначено, що в нього залишилися брат (Фройка), донька (Бруні), син (Сеймур) та семеро онуків.[7]

Примітки ред.

  1. David Tarrasiak in the New York, U.S., State and Federal Naturalization Records, 1794–1943. Ancestry Library. Процитовано 14 February 2021.
  2. а б в David Tarrasiak New York, County Naturalization Records, 1791–1980. FamilySearch. Процитовано 15 жовтня 2023.
  3. Rubin, Joel E. (2020). New York klezmer in the early twentieth century : the music of Naftule Brandwein and Dave Tarras. Rochester, NY: University of Rochester Press. с. 290. ISBN 9781580465984.
  4. Shulamit Shalit, "Король клейзмеров Дэйв Таррас (1897-1989)", Evreyskaya Starina, no. 4(79), 2013; Quote: "Родом ми з Теплика, це в Україні. Потім уже до Тернівки перебралися"
  5. Rubin, Joel E. (2020). New York klezmer in the early twentieth century : the music of Naftule Brandwein and Dave Tarras. Rochester, NY: University of Rochester Press. с. 17—19. ISBN 9781580465984.
  6. а б Rubin, Joel E. (2020). New York klezmer in the early twentieth century : the music of Naftule Brandwein and Dave Tarras. Rochester, NY: University of Rochester Press. с. 23—25. ISBN 9781580465984.
  7. а б Pareles, Jon (14 лютого 1989). Dave Tarras, 95, Clarinetist, Dies; Purveyor of Klezmer Dance. The New York Times. Процитовано 15 жовтня 2023.
  8. Govenar, Alan, ред. (2001). Dave Tarras: Jewish American Klezmer Musician. Masters of Traditional Arts: A Biographical Dictionary. Т. 2 (K–Z). Santa Barbara, CA: ABC-Clio. с. 609—11. ISBN 1576072401. OCLC 47644303.
  9. Rubin, Joel (2008). "They Danced It, We Played It": Adaptation and Revitalization in Post-1920s New York Klezmer Music (PDF). I Will Sing and Make Music: Jewish Music and Musicians Throughout the Ages (Studies in Jewish Civilization: Volume 19). Creighton University Press. Архів оригіналу (PDF) за 7 квітня 2016. Процитовано 6 April 2016.
  10. Today's Radio Programs. Brooklyn Daily Eagle. 10 липня 1932. с. E5. Процитовано 4 березня 2022.
  11. Radio Programs: WFOX. Brooklyn Times Union. 22 серпня 1932. с. 16. Процитовано 4 березня 2022.
  12. Hinckley, David (2 квітня 2004). Spirit of the Music: Dueling Klezmers. New York Daily News. с. 35. Процитовано 4 березня 2022.
  13. Sapoznik, Henry (2006). Klezmer! Jewish Music from Old World to Our World. New York: Schirmer Trade Books. с. 11, 108—11.
  14. Strom, Yale (2002). The Book of Klezmer. Chicago: Chicago Review Press, Inc. с. 160–61. ISBN 9781556524455.
  15. Feldman, Walter Zev (2002). Bulgărească/Bulgarish/Bulgar: The Transformation of a Klezmer Dance Genre. У Mark Slobin (ред.). American Klezmer: Its Roots and Offshoots. Berkeley, CA: University of California Press. с. 101–08. ISBN 9780520227170. OCLC 45223552.
  16. Yiddish Dance Tunes Released. Indianapolis News. 1 червня 1956. с. 24. Процитовано 26 лютого 2022.
  17. Garrigues, C.H. (24 червня 1956). Folk Songs Are What Folks Sing. San Francisco Examiner. с. ML1. Процитовано 4 березня 2022.
  18. Folk Songs: Tunes Of Our Youth. San Francisco Examiner. 24 червня 1956. с. ML22. Процитовано 4 березня 2022.
  19. Sapoznik, Henry (2006). Klezmer! Jewish Music from Old World to Our World. New York: Schirmer Trade Books. с. 145—46, 156—60.
  20. Dave Tarras: Klezmer Clarinetist. www.arts.gov. National Endowment for the Arts. Процитовано 25 листопада 2020.
  21. Netsky, Hankus (2002). American Klezmer: A Brief History. У Mark Slobin (ред.). American Klezmer: Its Roots and Offshoots. Berkeley, CA: University of California Press. с. 21. ISBN 9780520227170. OCLC 45223552.
  22. NEA National Heritage Fellowships 1984. www.arts.gov. National Endowment for the Arts. Архів оригіналу за 10 серпня 2020. Процитовано 25 листопада 2020.

Посилання ред.