Вікіпедія

Густаво Горріті

перуанський журналіст

Густаво Андрес Горріті Елленбоген (ісп. Gustavo Andrés Gorriti Ellenbogen; нар. 4 лютого 1948 року, Ліма, Перу)[4] — перуанський журналіст, відомий статтями про повстанські групи, корупцію в уряді та торгівлю наркотиками. У 2011 році Європейський центр журналістики назвав його «нагородженим найбільшою кількістю призів, ніж, можливо, будь-який інший перуанський журналіст».[4]

Густаво Горріті
ісп. Gustavo Gorriti
Народився 1948[1]
Ліма, Перу
Країна  Перу
Діяльність журналіст, письменник
Знання мов іспанська[2]
Членство Міжнародний консорціум журналістів-розслідувачів[3]
Magnum opus Bribery Divisiond[3], Панамські документи[3], Swiss Leaks[3] і Plunder in the Pacificd[3]
Нагороди

Журналістика в Перу ред.

Горріті вперше здобув популярність як журналіст у 1980-х роках, висвітлюючи внутрішні конфлікти в Перу між урядом і терористичними групами, такими як Світлий Шлях.[5] На додаток до своїх новинних статей, він написав тритомне дослідження про організацію.[6]

Працюючи на тижневик Caretas в 1992 році, він написав про зв'язки між урядом і наркоторговцями, особливо про причетність Владіміро Монтесіноса, радника президента Альберто Фухіморі.[4][7] Після його публікації спецзагін перуанської армії увірвався в його будинок і викрав його. Це сталося під час перуанської конституційної кризи 1992 року, коли Фухіморі розпустив конгрес і затримав декількох опозиційних діячів.[5]

Горріті був звільнений 8 квітня, через два дні після його першого викрадення.[6] За його словами, міжнародне втручання врятувало йому життя.

У вигнанні ред.

Після звільнення Горріті залишив Перу.[5] Деякий час працював в США, спершу співробітником в Фонді Карнегі за міжнародний мир у Вашингтоні, згодом Університеті Маямі.[8]

У 1996 році Горріті переїхав в Панаму. Він знову почав писати про зв'язки між державними службовцями і наркоторговцями, і знову був об'єктом погроз.[9]

Він здійснив журналістське розслідування про відмивання грошей колумбійського наркокартеля Калі. Він також писав про кумівство панамського президента Ернесто Пелеса Балладераса[10], а в 1997 році звернув особливу увагу на те, що агент картеля вніс 51 000 доларів у президентську кампанію Переса Балладареса. Коли його робоча віза закінчилася, панамський уряд відмовився поновити її, викликавши бурю критики з боку міжнародної преси та місцевих опозиційних партій. Горріті переховувався в офісах газети Prensa, а також газеті вдалося затримати його депортацію через позов до Панамського Верховного Суду.[8]

Americas Watch і Комітет захисту журналістів (CPJ) виступили з заявами на підтримку Горріті. Підтримку також висловили британський письменник Джон Ле Карре і перуанський романіст Маріо Варгас Льйоса.[8] Уряд США натиснув на Панаму,[9] а справу Горріті також було додано до реєстру Міжамериканської комісії з прав людини Організації американських держав.[8] Панамський уряд поступився і віза Горріті пізніше була поновлена.[9]

У 1999 році проти Горріті і трьох журналістів газети Prensa було висунено обвинувачення за наклеп у статті, в якій вониствержували, що наркоторговець пожертвував гроші на кампані. Генерального прокурора Хосе Антоніо Сосса, а сам Сосса контролював розслідування проти наркоторгівлі.[11]

Справу було відхилено апеляційним судом у 2003 році.[12]

IDL Reporteros ред.

У 2009 році перуанський президент Альберто Фухіморі був засуджений перуанським судом за викрадення опозиціонерів, включаючи Горріті, та інші порушення прав людини і засуджений до 25 років позбавлення волі.[13][14]

Горріті повернувся до Перу, почав працювати у щоденній газеті Peru21, а також став журналістом Instituto de Defensa Legal (IDL).[15]

У 2009 році він запустив експериментальний сайт журналістських розслідувань Idl Reporteros.[4]

Особисте життя ред.

Горріті одружений, має двох дітей.[16] Він є шестиразовим чемпіоном Перу з дзюдо.[5]

Нагороди та визнання ред.

У 1986 році Горріті було надано стипендію Німана Гарвардського університету.[4] У 1992 році він був удостоєний премії Марії Мурс Кабот Колумбійського університету за «просування свободи преси та міжамериканського розуміння».[17][18]

У 1998 році він отримав Міжнародну премію за свободу преси[en] від Комітету захисту журналістів[be], який відзначає журналістів, які демонструють мужність у захисті свободи преси, незважаючи на напади, погрози або ув'язнення.[5]

Бібліографія ред.

  • Sendero: historia de la guerra milenaria en el Peru. Editorial Planeta Perú. 1990. ISBN 9789972239465.
  • La batalla. Instituto de Defensa Legal. 2003. ISBN 9789972239465.

Примітки ред.

  1. ↑ datos.bne.es: El portal de datos bibliográficos de la Biblioteca Nacional de España — 2011.
  2. ↑ Identifiants et Référentiels — ABES, 2011.
  3. ↑ а б в г д https://www.icij.org/journalists/gustavo-gorriti/
  4. ↑ а б в г д Francesco Conte (26 травня 2011). Investigative journalism according to Gustavo Gorriti: 'Never allow fear to become an editor'. European Journalism Centre. Архів оригіналу за 3 серпня 2011. Процитовано 26 серпня 2012.
  5. ↑ а б в г д 1998 Press Freedom Awards-Gorriti. Committee to Protect Journalists. Архів оригіналу за 3 вересня 2012. Процитовано 26 серпня 2012.
  6. ↑ а б Nathaniel C. Nash (8 квітня 1992). Peru Chief Orders New Mass Arrests. The New York Times. Архів оригіналу за 28 August 2012. Процитовано 28 серпня 2012.
  7. ↑ Gustavo Gorriti gana el Premio Nuevo Periodismo CEMEX+FNPI en la modalidad Homenaje (ісп.). fnpi. 9 вересня 2010. Архів оригіналу за 19 листопада 2011. Процитовано 28 серпня 2012.
  8. ↑ а б в г Larry Rohter (4 вересня 1997). Panama's Move to Oust Editor Sets Off Storm. The New York Times. Архів оригіналу за 7 березня 2016. Процитовано 28 серпня 2012.
  9. ↑ а б в Rewarding Courage. NewsHour. PBS. 25 листопада 1998. Архів оригіналу за 31 серпня 2012. Процитовано 26 серпня 2012.
  10. ↑ Robert C. Harding (2006). The History of Panama. Greenwood. с. 127—28. ISBN 978-0313333224. Процитовано 29 серпня 2012.
  11. ↑ Police surround homes of three journalists charged with criminal defamation. International Freedom of Expression Exchange. 9 серпня 2000. Архів оригіналу за 15 жовтня 2012. Процитовано 28 серпня 2012.
  12. ↑ Judge overturns decision barring journalist from leaving country. The Committee to Protect Journalists. 29 жовтня 2003. Архів оригіналу за 3 вересня 2012. Процитовано 28 серпня 2012.
  13. ↑ Why Washington is worried about Peru. The Guardian. 2 червня 2011. Архів оригіналу за 30 вересня 2013. Процитовано 28 серпня 2012.
  14. ↑ Joshua Partlow and Lucien Chauvin (8 квітня 2009). Peru's Fujimori Gets 25 Years. The Washington Post. Архів оригіналу за 7 листопада 2012. Процитовано 28 серпня 2012.
  15. ↑ Lois Fiore (22 вересня 2003). Gustavo Gorriti.(1986). Nieman Reports. Архів оригіналу за 18 October 2017. Процитовано 29 серпня 2012.   (необхідна підписка)
  16. ↑ Juanita Darling (13 вересня 1997). Visa Refusal Seen as Effort to 'Gag' Defiant Peruvian Editor. Los Angeles Times. Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 28 серпня 2012.
  17. ↑ Columbia University to Honor 4 Journalists. The New York Times. 28 жовтня 1992. Архів оригіналу за 26 травня 2015. Процитовано 28 серпня 2012.
  18. ↑ The Maria Moors Cabot Prizes. Columbia University School of Journalism. Архів оригіналу за 28 серпня 2012. Процитовано 26 серпня 2012.

Посилання ред.

  Це незавершена стаття про журналіста.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
  Це незавершена стаття про Перу.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
На цю статтю не посилаються інші статті Вікіпедії.
Будь ласка розставте посилання відповідно до прийнятих рекомендацій.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Густаво_Горріті&oldid=36163430