Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/Агіографія

АГІОГРАФІЯ

(від грец. ἂγιος — святий і γράφω — пишу) — різновид церк. літ., житійна літ. (житія) — розповіді про духовних і світських осіб, канонізованих християн. церквою (див. Християнство). Як літ. твір відзначається культовою спрямованістю; за змістом — взірець подвижництва й християн. доброчинності для наслідування. Спочатку це були оповідання про страждання й смерть християн. мучеників (мартирії). Згодом — оповіді про активних діячів християнства взагалі.

Композиційно житіє складається зі вступу, викладу (безпосередньо біографії) та епілогу. Поступово виробляється своєрідний канон житійного твору. У вступі автор вказує на недостатність своєї освіти й хисту («топос скромності»), в заг. формі висловлює похвалу святому. Сам виклад розгортається за усталеним планом: зазначається час і місце народження святого, дається характеристика його батьків, тлумачиться його ім’я, розповідається про його навчання, раннє чернецтво або втечу від світського життя, передсмертні настанови, «благочестиву» смерть, описуються прижиттєві та посмертні чудеса. Зразком житійного жанру стало зібр. оповідей візантійця Симеона Метафраста (2-га пол. 10 ст.). Житіє ввібрало в себе мотиви елліністичного язичництва, талмудистської літ., міфи, середньовічні притчі, новели тощо.

У Київську Русь житійна літ. приходить із запровадженням християнства через посередництво Болгарії і Сербії. Це переклади з грец. на болг. мову як окремих житій, так і осн. зб. агіографічних творів (календарних і некалендарних). В календарних зб. житія розміщуються за днями пам’яті святих (це: Четьї мінеї , що містять розширені житія; прологи, що походять від візант. синаксарів і містять короткі житія; соборники й торжественники — пізніші вітчизн. зб., до яких входять житія найшанованіших святих). До некалендарних належать зб. (патерики чи отечники), у яких житія розміщені в формальній чи тематичній послідовності, іноді їхній зміст обмежується локальним матеріалом певного геогр. ареалу (Синайський, Єгип. патерики).

В 11 — на поч. 12 ст. в Київ. Русі укладаються оригінальні житія найвідоміших святих: Антонія Печерського, Феодосія Печерського, Бориса і Гліба. В особливу групу виділяються пізніші т. зв. княжі житія (Ольги, Володимира Святославича, Бориса та Гліба, Мстислава Великого, МИХАЇЛ ВСЕВОЛОДИЧ, Олександра Невського - орден), вони відіграли значну роль у становленні жанру істор. повісті. Протягом 2-ї пол. 11—1-ї пол. 13 ст. створюються гол. складові Патерика Києво-Печерського. Старокиїв. агіографи намагалися пов’язати бібл. символіку й візант. риторичність з тенденційним викладом місцевих істор. подій та укоріненими народнопоетичними мотивами.

Кін. 14 — поч. 15 ст. (час другого пд.-слов’ян. впливу) позначений в А. стилем «плетіння словес», який досягає особливої напруженості в похвалах святим (творчість митрополитів Кипріяна, Григорія Цамблака).

Утвердження естетико-худож. принципів бароко зумовлює новації в А. На основі другої Касіянівської редакції «Києво-Печерського патерика» (1462) С.Косов укладає «Patericon» (Київ, 1635), який, у свою чергу, послужив фундаментом для створення версії патерика Й.Тризни (1647—56) і друкованого вид. патерика 1661. В рукописній традиції 17—18 ст. побутує велика кількість переважно анонімних зб., серед яких виділяються «Житія святих отець», приписувані І. Галятовському. 1683— 1705 вийшла друком 4-томна «Книга житій святих» ДИМИТРІЙ РОСТОВСЬКИЙ, житія якої відзначаються не лише апокрифічними подробицями, а й художністю викладу. Кожен том містить також трактати на істор. теми. В нових обробках традиційних агіографічних сюжетів історія та людська індивідуальність дедалі часті- ше постають в белетризованих формах.

Література

• Ключевский В.О. Древнерусские жития святых как исторический источник. М., 1871;
• Барсуков Н. Источники русской агиографии. СПб., 1882;
• Кадлубовский А. Очерки по истории древнерусской литературы житий святых. Варшава, 1902;
• Серебрянский Н. Древнерусские княжеские жития (Обзор редакций и тексты). М., 1915;
• Лихачев Д.С. Человек в литературе древней Руси. М., 1970;
• Берман Б.И. Читатель жития (Агиографический канон русского средневековья и традиции его восприятия). В кн.: Художественный язык средневековья. М., 1982;
• Франко І. Історія української літератури. В кн.:
• Франко І. Зібрання творів, т. 40. К., 1983;
• Павленко Г.І. Становлення історичної белетристики в давній українській літературі. К., 1984;
• Ісіченко Ю.А. Києво-Печерський патерик у літературному процесі кінця XVI — початку XVIII ст. на Україні. К., 1990;
• Пелешенко Ю.В. Розвиток української ораторської та агіографічної прози кінця XIV — початку XVI ст. К., 1990;
• Александров А.В. Образный мир агиографической словесности. Статьи и материалы (1990—1997). Одесса, 1997;
• Його ж. Старокиївська агіографічна проза XI — першої третини XIII ст. Одеса, 1999.

Джерела

• Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл.

Автор: Г.І. Павленко; url: http://history.org.ua/?termin=Ahiohrafiia; том: 1