Вікіпедія

Визначення кордонів Албанії

Кордони Албанії, в албанській історіографії Розподіл Албанії (алб. Copëtimi i Shqipërisë) — позначення визначення меж території майбутньої албанської держави після того, як албанські делегати, присутні у Вльорі, проголосили незалежність країни 28 листопада 1912 року . Кордони Албанії на півдні і півночі були визначені переважно двома битвами Першої Балканської війни : битвою при Бізані та облогою Шкодера, в яких із одного боку билися грецькі і чорногорські війська, з іншого — османці (значну частину військ Османської імперії в тих боях становили албанці) . Також на визначення меж вплинули кілька міжнародних зустрічей за участю Великих держав.

Розподіл Османської Албанії під час Першої Балканської війни
Карта можливої албанської держави, запропонованої владою князівства Албанії, і карта територій, які пропонувалися Балканською Лігою за підтримки Франції та Росії

Лондонська мирна конференція 29 липня 1913 року позначила межі Албанії, які були узгоджені шістьма державами — Великою Британією, Францією, Австро-Угорщиною, Росією, Німеччиною та Італією. Однак, представники албанського національного руху розцінили рішення конференції як поділ країни, оскільки частина албанців опинилися поза Албанією, на території, яку вони планували включити до складу вілайєта Албанія[1][2][3] . Албанію планували розділити під час Першої світової війни або після її завершення[4], проте ці плани не були реалізовані, і Албанія зберегла свій суверенітет[5] . Спроби розділити її продовжилися під час Другої світової війни і в повоєнні роки[6] .

Розвиток подій ред.

Передісторія ред.

Остання російсько-турецька війна закінчилася втратою турками великих територій на Балканах: під контролем залишилися тільки західні Балкани та Македонія. Албанія була підкорена османами в 1479 році, коли впав Шкодер . На тих землях, які збиралися об'єднати албанці, проживали багато болгар, греків, сербів, турків і арумин[7][8] . Офіційно Самі Фрашері заявляв про те, що більшість албанців проживали в османських вілаєтах Косово, Скутарі, Манастир і Яніна[9] .

3 березня 1878 року, згідно мирного договору в Сан-Стефано, частина земель, де проживали албанці, була розділена між Сербією, Чорногорією та Болгарією. Однак, проти договору виступили Австро-Угорщина та Велика Британія, побоюючись посилення Росії. Берлінський конгрес завершився переглядом умов: міста Бар і Подгориця, а також території навколо гірських сіл Гусинє і Плав перейшли до Чорногорії. Албанці обурилися цим рішенням, заявивши, що це була споконвічно албанська територія[10] . У лютому 1879 року Великі держави наполягли на передачі Османською імперією міст Плава, Подгориця, Гуція й Ульцинь Чорногорії, а також зажадали від турків виведення їхніх військ.

Берлінський конгрес ред.

Албанці розцінювали рішення Берлінського конгресу як розподіл албанських територій, що входили в вілайят Албанія. Конгрес віддав чорногорцям міста Бар і Подгориця, а також території навколо гірських сіл Гусинє і Плав. Незабаром албанці створили Прізренську лігу, щоб якось компенсувати втрату територій, де жили їхні земляки, і організували збройний опір в Гусиньє і Плав'є. За словами старійшин, турецько-чорногорська межа в цей час «потонула в крові». Конгрес передав Ульцинь Чорногорії, і незабаром Прізренська ліга пішла з Ульциня, оскільки ще й була розбита турецькою армією Дервіш-паші[11] .

Балканські війни ред.

 
Декларація незалежності Албанії, Вльора, 1912 рік

8 жовтня 1912 року в вілаєт Шкодер вступили чорногорські війська. Потім, за прикладом чорногорців, Сербія, Болгарія і Греція почали Першу Балканську війну проти Османської імперії. Війська Сербії, Греції та Чорногорії швидко зайняли території, що населені частково албанцями, придушивши опір османів і албанців: стверджується, що в 1913 році ними було вбито до 25 тисяч албанців[12] . Албанські делегати зрозуміли, що їх батьківщину збираються розділити, і зібралися у Вльорі, де 28 листопада 1912 року оголосили про незалежність Албанії[13] .

3 грудня 1912 року в Лондоні зібралися посли шести великих держав — Великої Британії, Франції, Німеччини, Австро-Угорщини, Росії та Італії. Вони вирішили обговорити долю албанських земель. 29 липня 1913 року посли прийняли остаточне рішення: визнати незалежність Князівства Албанія, але скоротити територію більш ніж у два рази від тієї, на яку албанці претендували. Близько 30-40 % албанців повинні були залишитися жити на землях Сербії, Чорногорії та Греції[14] . Незважаючи на такі втрати, Албанія отримувала незалежність і не зобов'язувалася платити ніякої данини Османській імперії[15][16] .

Делімітація кордону ред.

В Албанію вирушили комісії, які займалися визначенням меж нової держави на основі даних про населення і рішення Лондонського конгресу. Однак, комісія виявилася не в змозі визначити кордон півдня Албанії, оскільки існували протиріччя географічного, економічного та стратегічного характеру. Значну частину спірної території залишили Албанії, що викликало обурення місцевих греків і призвело до повстання. Конфлікт вдалося згладити тільки після підписання протоколу Корфу[17] .

 
Декларація незалежності Північного Епіру

Наслідки ред.

Спроби розділити Албанію тривали і надалі: в 1915 році секретна угода, підписана в Лондоні, передбачала розподіл країнами Антанти території Албанії[4] . На підставі цієї угоди вже 20 липня 1919 року Італія і Греція уклали нову угоду про майбутній розподіл Албанії[18] : Греція отримувала Північний Епір (південь Албанії) в обмін на визнання центру Албанії італійським[19] . За півроку до Другої світової війни Албанія була окупована Італією, і до початку Квітневої війни Югославія і Італія вели перемовини про поділ країни[6] . У 1944 році, після поразки націоналістів з " Бали Комбетар " і втечі німецьких військ з Албанії, вже Сенат США запропонував віддати Північний Епір Греції[20] . Албанія зберегла і до цього дня свій суверенітет, але не змогла приєднати землі, які населені етнічними албанцями[21] : наприклад, Косово, в якому все ж скоротилася до початку Другої світової війни чисельність етнічного албанського населення як мінімум на 100 тисяч осіб у зв'язку з еміграцією[22][23] .

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. ↑ Merrill, Christopher (1999). Only the Nails Remain: Scenes from the Balkan Wars. Rowman & Littlefield. с. 230. ISBN 9780742516861. Архів оригіналу за 16 червня 2020. Процитовано 29 квітня 2018.
  2. ↑ Magocsi, Paul R.; Multicultural History Society of Ontario (1999). Encyclopedia of Canada's peoples. University of Toronto Press. с. 180. ISBN 9780802029386. Архів оригіналу за 10 червня 2020. Процитовано 1 лютого 2012.
  3. ↑ Schwandner-Sievers, Stephanie; Bernd Jürgen Fischer (2002). Albanian identities: myth and history. Indiana University Press. с. 44. ISBN 9780253341891. Архів оригіналу за 16 червня 2020. Процитовано 29 квітня 2018. ..events of 1913 when a major part of the Albanian-inhabited territories was partitioned among neighbouring Balkan states.
  4. ↑ а б Staar, Richard F. (1984). Communist regimes in Eastern Europe (вид. 4. ed., 3. print.). Stanford, Calif.: Hoover Inst. Press, Stanford Univ. с. 3. ISBN 978-0-8179-7692-7. Архів оригіналу за 10 червня 2020. Процитовано 29 квітня 2018.
  5. ↑ U.S.-ALBANIAN RELATIONS AND ALBANIA’S PROGRESS TOWARD EU AND NATO (PDF). CENTER FOR STRATEGIC AND INTERNATIONAL STUDIES. Архів оригіналу (PDF) за 9 березня 2010. Процитовано 4 лютого 2012.
  6. ↑ а б Fischer, Bernd J. (1999). Albania at war : 1939-1945. London: Hurst. с. 15. ISBN 978-1-85065-531-2. Архів оригіналу за 10 червня 2020. Процитовано 29 квітня 2018.
  7. ↑ Pavlowitch, Stevan K. (1999). A history of the Balkans, 1804 - 1945. London [u.a.]: Longman. с. 146. ISBN 978-0-582-04584-2. Архів оригіналу за 10 червня 2020. Процитовано 29 квітня 2018.
  8. ↑ Király, Béla K. (1985). Gale Stokes (ред.). Insurrections, wars, and the Eastern crisis in the 1870s. Boulder: Social Science Monographs. с. 148. ISBN 978-0-88033-090-9. Архів оригіналу за 16 червня 2020. Процитовано 29 квітня 2018.
  9. ↑ Gawrych, George Walter (2006). The crescent and the eagle: Ottoman rule, Islam and the Albanians, 1874-1913. I.B.Tauris. с. 99—101. ISBN 9781845112875. Архів оригіналу за 10 червня 2020. Процитовано 29 квітня 2018. Albanians comprised a majority in all four provionces
  10. ↑ Miranda Vickers (1999). The Albanians: a modern history. I.B.Tauris. с. 35. ISBN 978-1-86064-541-9. Архів оригіналу за 16 червня 2020. Процитовано 1 лютого 2012.
  11. ↑ Warrander, Gail (2011). Kosovo. Bradt Travel Guides. с. 14. ISBN 9781841623313. Архів оригіналу за 16 червня 2020. Процитовано 29 квітня 2018.
  12. ↑ Levene, Mark (2013). Devastation: Volume I: The European Rimlands 1912-1938. Oxford University Press. с. 106. ISBN 9780199683031. Архів оригіналу за 16 червня 2020. Процитовано 23 грудня 2013.
  13. ↑ Albania: History. Encyclopædia Britannica. Архів оригіналу за 12 травня 2013. Процитовано 31 січня 2012.
  14. ↑ Elsie, Robert (2010), Independent Albania (1912—1944), Historical dictionary of Albania, Lanham: Scarecrow Press, с. lix, ISBN 978-0-8108-7380-3, OCLC 454375231, архів оригіналу за 26 травня 2019, процитовано 4 лютого 2012, ... about 30 percent of the Albanian population were excluded from the new state/about 40% ... found themselves excluded from this new country p.243
  15. ↑ Elsie, Robert. The Conference of London. Архів оригіналу за 11 лютого 2011. Процитовано 5 січня 2012.
  16. ↑ Vickers, Miranda (1999). The Albanians: a modern history. I.B.Tauris. с. 70—80. ISBN 9781860645419. Архів оригіналу за 10 червня 2020. Процитовано 29 квітня 2018.
  17. ↑ Draper, Stark. The conceptualization of an Albanian nation (PDF). Ethnic and Racial Studies. Volume 20, Number 1. Архів оригіналу (PDF) за 20 березня 2012. Процитовано 2 лютого 2012.
  18. ↑ (ed.), Stephanie Schwandner-Sievers ... (2002). Albanian identities : myth and history (вид. 1. publ.). London: Hurst. с. 135. ISBN 978-1-85065-572-5. Архів оригіналу за 10 червня 2016. Процитовано 29 квітня 2018.
  19. ↑ Burgwyn, H. James (1997). Italian foreign policy in the interwar period : 1918 - 1940 (вид. 1. publ.). Westport, Conn. [u.a.]: Praeger. с. 15. ISBN 978-0-275-94877-1. Архів оригіналу за 18 грудня 2021. Процитовано 29 квітня 2018.
  20. ↑ RFE/RL research report. Volume 2. weekly analyses from the RFE/RL. 1993. с. 31. Архів оригіналу за 16 червня 2020. Процитовано 29 квітня 2018.
  21. ↑ McCarthy, Justin (2002). Population history of the Middle East and the Balkans. Isis Press. с. 44. ISBN 9789754282276. Архів оригіналу за 10 червня 2020. Процитовано 29 квітня 2018.
  22. ↑ Albania's Greatest Friend: Aubrey Herbert and the Making of Modern Albania … — Aubrey Herbert — Google Books. Архів оригіналу за 16 червня 2020. Процитовано 29 квітня 2018.
  23. ↑ Bugajski, Janusz (2002). Political parties of Eastern Europe: a guide to politics in the post-Communist era. 448: M.E. Sharpe. ISBN 9781563246760. Архів оригіналу за 10 червня 2020. Процитовано 29 квітня 2018.

Література ред.

Посилання ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Визначення_кордонів_Албанії&oldid=40429299