Бойтельсбаський консенсус
Бойтельсбаський консенсус (нім. Beutelsbacher konsens, англ. Beutelsbach Consensus) — основні рамкові принципи функціонування політичної освіти в Німеччині, які виступають своєрідним етичним кодексом для вчителів та викладачів суспільних дисциплін. Ця концепція базується на цінностях і тлумаченні демократії, визначених у німецькій конституції. Вона є «неупередженою, але не безсторонньою», а також є частиною німецької післявоєнної концепції «подолання минулого» (нім. Vergangenheitsbewältigung).
Бойтельсбаський консенсус був випрацюваний за підсумками конференції викладачів різних освітніх закладів, що відбулась у 1976 році у Бойтельсбасі, де обговорювалася потреба уникнення індоктринації.
Сьогодні політична освіта (politische Bildung) в Німеччині це широка система суспільного виховання, наукових досліджень у цій сфері, а також теоретичних концепцій подолання соціальних проблем шляхом роз'яснення ймовірних напрямків їх рішення і надання можливості вибору з них. Вона охоплює школи і вищі навчальні заклади, державні і громадські організації, приватні фонди і просвітительські установи.[1]
Політична освіта, на думку німецьких фахівців, має починатися там, де виникає загроза згуртованості суспільства в умовах ліберальної демократії. Водночас, політична освіта має сприяти й розвитку здатності людей до толерантності, конструктивної критики, вирішення конфліктів та розбудови плюралістичного суспільства.[2]
Принципи ред.
Згідно з Бойтельсбаським консенсусом політична освіта повинна керуватися трьома основними принципами: забороною на індоктринацію (нав'язування єдиної правильного погляду), вимогою уваги до протиріч і принципом адресної орієнтації на цільові групи здобувачів політичноїї освіти.[3]
- Заборона на нав'язування політичних поглядів, переконань чи цінностей. Не дозволяється жодними засобами переконувати учня з метою формування в нього тих чи інших бажаних думок, перешкоджаючи йому в такий спосіб у «набутті незалежного судження». Саме заборона на переконування встановлює межу між політичною освітою та маніпулюванням, індоктринацією. Остання несумісна з роллю педагога в демократичному суспільстві і метою формування учня як соціально зрілої особистості. Саме в цьому пункті проходить межа між політичною освітою та вихованням. Навчання несумісне з роллю вчителя в демократичному суспільстві та загальновизнаною метою зробити учнів здатними до незалежного судження (нім. Mündigkeit).
- Навчання суперечливих тем як суперечливих. Питання, які є суперечливими в інтелектуальних і політичних справах, також повинні викладатися як суперечливі в освітніх процесі. Ця вимога дуже тісно пов'язана з першим пунктом, бо якщо різні трактування випадають з поля зору, інші підхди пригнічуються, а альтернативи залишаються необговореними. Тоді відкривається шлях до індоктринації. Ми повинні запитати, чи насправді вчителі відіграють коригувальну роль, тобто чи повинні вони спеціально викладати такі точки зору та альтернативи, які є чужими для соціального та політичного походження учнів або студентів. Цей принцип пояснює, чому особиста позиція вчителя, його науковотеоретична підготовка та політична думка стають відносно нецікавими в шкільній освіті.
- Надання значення особистим інтересам учнів. Учень повинен мати змогу та вміти аналізувати політичну ситуацію та власні інтереси, і як впливати на суспільство в реалістичний спосіб, щоб просувати ці інтереси. Така мета передбачає зосередження шкільної освіти на набутті необхідних операційних навичках та можливостях залучення до суспільної діяльності і є логічним наслідком перших двох принципів, викладених вище.[4]
Федеральне відомство політичної освіти ред.
У Німеччині склалося об'єднання провідників політичної освіти, до якого входять Федеральний комітет політичної освіти (bap), спільна ініціатива провідників політичної освіти для молоді (gemini) і Коло католицьких соціальних освітніх центрів (ККСОЦ).
Інтегруючим центром цієї системи є Федеральне відомство політичної освіти (нім. Bundeszentrale fur politische Bildung). Як вище вже зазначалося, воно було створено в 1952 році і є центральною федеральною установою (zentrale Bundesbehorde) у структурі міністерства внутрішніх справ.
Перед вказаним відомством було поставлено завдання розвивати демократичну свідомість населення та поширювати в суспільстві знання про функціонування демократичних інституцій. Ця служба повинна була виступити перешкодою на шляху зростання націоналістичних реваншистських політичних ідей, допомогти громадянину посттоталітарної держави безболісно адаптуватися до системи децентралізованого прийняття рішень в економіці та в політичній сфері. З 1963 року центральний орган цієї системи отримав назву Федеральний комітет політичної освіти.[5]
Сьогодні це федеральне відомство має підрозділи на земельному рівні (нім. Landeszentrale fur politische Bildung), що проводять масштабну виховну роботу з пропаганди демократичних і ліберальних цінностей, з пропаганди ідейних основ сучасної німецької держави.
Воно видає щотижневу газету «Das Parlament», що інформує на своїх сторінках про діяльність бундестагу і бундесрату, розповідає про парламентське життя Німеччини, політичні події в інших країнах. Тут друкуються рецензії на історичні дослідження, на роботи із соціології і політології. У додатку до цієї газети «Aus Politik und Zeitgeschichte» публікуються дослідження і робляться огляди актуальних суспільно-політичні проблем, обговорюються спірні історичні теми, позначаються найближчі перспективи і робляться довгострокові прогнози розвитку подій.
Коло католицьких соціальних освітніх центрів ред.
ККСОЦ є федеральним об'єднанням провідників політичної освіти, які організовують свою роботу на засадах католицької соціальної етики. До його складу входять академії, будинки освіти, освітні спілки та об'єднання, ККСОЦ є спеціалізованою католицькою організацією для проведення політичної освіти серед молоді та дорослих. На федеральному рівні Коло співпрацює з іншими провідниками політичної освіти та з організаціями католицької церкви. ККСОЦ виконує роль центральної організації у співпраці між освітніми закладами та державними органами, що надають фінансування.[5]
Джерела ред.
- Das Konsensproblem in der Politischen Bildung ed. by S. Schiele and H. Schneider, Stuttgart 1977 (Translation by R. L. Cope)
- Reicht der Beutelsbacher Konsens? (ALT) Didaktische Reihe der Landeszentrale für politische Bildung Baden-Württemberg) ed. by Siegfried Schiele (Herausgeber), Herbert Schneider (Herausgeber, Mitwirkende), Armin Scherb (Mitwirkende). Wochenschau Verlag 1996. 234 p. ISBN 3879203849
- Schiele, Siegfried und Herbert Schneider. Konsens und Dissens in der politischen Bildung. Erschienen 1987. Versandantiquariat Petra Gros GmbH & Co. ISBN 3476300501
- Hubertus Buchstein, Siegfried Frech, Kerstin Pohl. Beutelsbacher Konsens und politische Kultur. Siegfried Schiele und die politische Bildung. 2016. ISBN 978-3-7344-0195-4
- Siegfried Frech, Dagmar Richter. Der Beutelsbacher Konsens: Bedeutung, Wirkung, Kontroversen. Wochenschau Verlag 2017. ISBN: 3734404363
- Beutelsbacher Konsens?: Politische Bildung in Zeiten von AfD und Co. ISBN: 3862811409
Див. також ред.
Посилання ред.
- ↑ Іванов М.С. (2020). Тенденції та завдання політичної освіти в сучасному світовому та вітчизняному політичному процесі (PDF). https://lib.chmnu.edu.ua/ (укранська) .
- ↑ В.В. Зелюк, М.М. Єщенко, О.А. Пересипкін, О. Ренш-Ветцель, Т.А. Устименко (2019). Громадянська освіта задля розвитку місцевого самоврядування: німецько-український контекст (PDF). https://ed.poippo.pl.ua/ (українська) . Полтава: АСМІ. Процитовано 31 серпня 2023.
- ↑ Bildung, Bundeszentrale für politische (7 квітня 2011). Beutelsbacher Konsens. bpb.de (нім.). Процитовано 31 серпня 2023.
- ↑ В.В. Зелюк, М.М. Єщенко, О.А. Пересипкін, О. Ренш-Ветцель (О.Rensch-Wetzel), Т.А. Устименко (22019). Громадянська освіта задля розвитку місцевого самоврядування: німецько-український контекст (PDF). https://ed.poippo.pl.ua/ (українська) . Полтава: АСМІ.
- ↑ а б Іванов М.С. (2020). Тенденції та завдання політичної освіти в сучасному світовому та вітчизняному політичному процесі (PDF). https://lib.chmnu.edu.ua/ (українська) . Хмельницький.