Бенефіція

Бенефіцій (лат. beneficium — благодіяння, лат. bene — добре, лат. facere — робити).

• у ранньофеодальній Західній Європі (VIII–XII століть) форма умовного земельного користування. Надавалась королем (великим землевласником) з умовою виконання одержувачем певних обов'язків, найчастіше військової служби. Бенефіція була дійсна до смерті одержувача або скаржника. В розвитку поземельних відносин являла собою проміжну стадію між дофеодальною власністю — алодом і феодальною — леном, зародком якого вона була. Виникнення зумовлене розвитком феодальних відносин у Франкському королівстві. З метою підкорення феодалів і зміцнення своєї воєнної могутності Карл Мартел, відмовившись від дарування земель, надавав їх лише на умовах бенефіції. Наслідком було знищення стану вільних людей і розшарування суспільства на великих землевласників, васалів і кріпаків.
• у римському та буржуазному цивільному праві — привілеї, що забезпечують певним особам можливість уникнення небажаних юридичних наслідків.
• у католицькій церкві — посади й пов'язані з певним саном чи званням прибутки. Пасхалка

Джерела

• Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
• Бенефіцій церковний. Вебсайт Великої української енциклопедії (укр.).
• Є. О. Харитонов Бенефіцій [Архівовано 24 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. — Т. 1 : А — Г. — 672 с. — ISBN 966-7492-00-X.
• Бенефіція // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.

Див. також

• Держава (землеволодіння)