Антон Штиль
| Частина інформації в цій статті застаріла. (січень 2020) |
Антон Штиль (? — пом. 4 листопада 1769) — львівський скульптор доби бароко. Учень і послідовник Івана Георгія Пінзеля.
| Антон Штиль | |
|---|---|
| Помер | 4 жовтня 1769 |
| Громадянство |
 Річ Посполита |
| Діяльність | скульптор |
Життєпис ред.
Челядниками скульптора були Іван Щуровський, Лазар Паславський та інші.
Був одружений із Маріанною Волкович, дочкою львівського лавника Павла Волковича. Проживав у Львові на вулиці Галицькій, 14, від 1757 року — на Краківському передмісті Львова[1].
У 1761 році з фундушу кс. Францішека Келярського він і Пінзель отримали кошти за роботи при оформленні вівтарів у костелі в Монастириськах.[2]
Творчий доробок ред.
- Роботи для монастиря домініканок у Львові (пізніше — греко-католицька церква Святого Духа) разом з Іваном Щуровським.
- Кілька скульптур Антона Штиля збереглись у костелі львівського монастиря кармелітів босих[3].
- Ймовірний автор іконостасу церкви святого Миколая у Золочеві.[4]
- На думку В. Вуйцика, близько 1760 року був автором рельєфних образів у костелі Внебозяття Пресвятої Діви Марії в Монастириськах (автор іконостасу[джерело?] Іоан Георгій Пінзель).[1] Т. Маньковський, натрапивши на архівні записи, приписував Штилю скульптури св. Анни та одного з пророків у бічному вівтарі костелу в Монастириськах. Також він вважав, що автором інших чотирьох скульптур був Пінзель. Збігн. Горнунг, не знаючи про знахідку, називав автором скульптур А. Осинського, якого вважав найкращим представником львівської школи. Після знахідки Маньковського З. Горнунґ своїх думок не поміняв: стверджував, що сума отриманих Пінзелем коштів була замалою за таку роботу. Ян К. Островський вважав: фігурне оформлення костелу в Монастириську вписується в контекст творчості Пінзеля, який до того ж проживав недалеко (в Бучачі), а твердження Горнунга про авторство Осинського є хибним, бо не підтверджене ні архівними матеріалами, ні даними порівняльного аналізу із задокументованими творами скульптора в Збаражі (костел бернардинців) і Лежайську.[5]
Ян Островський припускав, що він, правдоподібно, міг бути автором фігур головного вівтаря в церкві Покрови Пресвятої Богородиці в Бучачі, подібних до різьб з костелу кармелітів у Перемишлі.[6]
Тадеуш Маньковський приписував йому різьби в головному вівтарі парафіяльного костелу Внебовзяття в Бучачі (Ян Островський вважав їх автором невідомого майстра, який тісно співпрацював з Пінзелем, якого він називав «приятель Пінзеля»[7]).
Примітки ред.
- ↑ а б Вуйцик В. С. Скульптор Іван Щуровський… — С. 306.
- ↑ Ostrowski J. K. Kościoł parafialny p.w. Wniebowzięcia Najświętszej Panny Marii w Monasterzyskach… — S. 85.
- ↑ Вуйцик В. С. Державний історико-архітектурний заповідник у Львові. — 2-ге вид. — Львів : Каменяр, 1991. — С. 26. — ISBN 5-7745-0358-5.
- ↑ Жишкович В. І.Рококові іконостаси-вівтарі Західної УКРАЇНИ: особливості образно-пластичної побудови [Архівовано 4 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Вісник ХДАДМ. — 2008. — № 7. — С. 80.
- ↑ Ostrowski J. K. Kościoł parafialny p.w. Wniebowzięcia Najświętszej Panny Marii w Monasterzyskach… — S. 92—94.
- ↑ Ostrowski J. K. Z problematyki warsztatowej i atrybucyjnej rzeźby lwowskiej w. XVIII [Архівовано 18 січня 2017 у Wayback Machine.]… — S. 87.
- ↑ Там само. — S. 86.
Джерела ред.
- Вуйцик В. С. Скульптор Іван Щуровський // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Праці Комісії образотворчого та ужиткового мистецтва. — Львів, 1998. — Т. CCXXXVI. — С. 306.
- Ostrowski J. K. Kościół parafialny p.w. Wniebowzięcia Najświętszej Panny Marii w Monasterzyskach // Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. Praca zbiorowa: Międzynarodowe Centrum Kultury, Antykwa, 1996. — T. 4. — 211 s., 402 il. — S. 83—94. — (Materiały do dziejów sztuki sakralnej na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej. Cz. 1.). — ISBN 83-85739-34-3. (пол.)
- Ostrowski J. K. Z problematyki warsztatowej i atrybucyjnej rzeźby lwowskiej w. XVIII [Архівовано 18 січня 2017 у Wayback Machine.] // Sztuka Kresów Wschodnich: materiały sesji naukowej. — Kraków, 1994. — № 1. — S. 86—87. (пол.)