Вікіпедія

Анґмар

(Перенаправлено з Ангмар)

Анґмар (синд. Angmar, у деяких випадках також Ângmâr; у перекладі — «Залізна оселя») — у творах Дж. Р. Р. Толкіна королівство на півночі Середзем'я, головний ворог дунаданів Півночі.

Карн-Дум

Заснування ред.

Анґмар було засновано 1300 року Третьої Епохи на північних схилах Імлистих Гір Проводарем Назґулів, знаним відтоді як «Ангмарський Король-Чаклун»[1]. Протягом майже усього часу свого існування воював з Арнором, а після розпаду останнього — з Артедайном та Кардоланом. Однією з причин цьому могло стати те, що Король-Чаклун був слугою Темного Володаря Саурона, якому необхідно було максимально послабити Ґондор та унеможливити укладання союзу останнього з Північним Королівством[2]. За іншою версією, початок війни з Арнором міг бути викликаний бажанням Саурона віднайти Єдиний Перстень, позаяк Ісілдур перед своєю загибеллю на Ірисових полях якраз повертався до Арнору, де збирався зробити перстень родовою реліквією свого королівства[3].

Столиця ред.

Столицею Анґмару був Карн-Дум[4], де жили лихі люди з народу горян. Він розташовувався поблизу західних схилів гори Гундабад. Точна дата заснування Карн-Думу не вказується.

Населення ред.

У додатках «Володаря Перстенів» та Історії Середзем'я згадується, що серед мешканців Анґмару були орки, лихі горяни, тролі та вовки, певна кількість чорних нуменорців, а також привиди[2].

Війни з Арнором ред.

Невдовзі після заснування, Анґмар розпочав війну проти Артедайну, Кардолану та Рудауру. Рудаур, найслабше з дунаданських королівств Півночі, Королеві-Чаклуну вдалося підкорити, посадивши на його трон одного з місцевих ватажків горян, племені дикунів, яке, можливо, було споріднено з родом Улфанга. Відтоді це королівство зробилося союзником Короля-Чаклуна, і 1356 року його війська вторглися до Артедайну. Відбиваючи їхню атаку, загинув король Аргелеб І. Утім, тоді за допомогою союзників-кардоланців та у спілці з Ліндоном наступному королеві Арвелегу вдалося вибити ворогів з Грозогір, і після того протягом 53 наступних років утримувати кордон по лінії Грозової, Великої дороги та річки Мітейтель.

1409 року Анґмар заатакував Кардолан та знищив його. Приблизно у той самий час припинив своє існування і Рудаур[1], залишивши Артедайн єдиним правонаступником колись єдиного Арнора. Останнє, практично позбавлене союзників, протрималося ще близько 500 років та впало 1974 року, коли Король-Чаклун великими силами атакував Артедайн та взяв Форност, і так прийшов кінець третьому з королівств дунаданів Півночі[5].

Наступного року ґондорський принц Еарнур з військом прийшов на допомогу Артедайну, та було вже запізно. Його армія у спілці з залишками дунаданів півночі, Ельфами з Ліндону та Рівендолу на чолі з Глорфінделем, а також загоном гобітівських лучників у Битві за Форност здолали сили Анґмару, однак тоді знищити Короля-Чаклуна так і не вдалося. Він зник з поля бою та утік до Мордору, а його королівство у Анґмарі припинило своє існування[6]. Саме після цієї битви Глорфіндель виголосив своє знамените пророцтво про те, що «загине він (Король-Чаклун) не скоро, і вб'є його не чоловік»[7]. Це пророцтво здійснилося, хоча й у дещо неочікуваний спосіб, наприкінці Третьої Епохи, коли у Битві на Пеленнорських полях Проводаря Назґулів здолали Еовіна з Рогану та гобіт Меріадок Брендібак[8].

Таким чином, Король-Чаклун здійснив бажання свого господаря, знищивши силу дунаданів Півночі, яка змогла відродитися лише у часи правління Короля Елесара у Четверту Епоху. Однак усі війська Анґмару на захід від Імлистих Гір були повністю розбиті та знищені[9], а через деякий час тих, що встигли перейти на східний бік гір, вислідили вершники Еотеоду.

Після цього Анґмар, як і арнорські королівства, припинив своє існування і більше не згадувався у хроніках. Однак, як згадується у «Володарі Перстенів», його тінь усе ще лежала на землях Еріадору[10]. У колишніх землях на узграниччі Анґмару та Арнору продовжували існувати орки та гірські тролі, з якими билися Слідопити Півночі. Зокрема, на Еттенському нагір'ї 2930 року у сутичці з гірськими тролями загинув ватажок слідопитів Арадор, Араґорнів дід, а його син Араторн ІІ впав у битві з орками 2933 року[11].

Вважається, що лихі привиди, які населяли наприкінці Третьох Епохи Великі Кургани (Тирн-Гортад), прийшли з Анґмару та Рудауру[2].

У «Братстві Перстеня» ред.

Під час своєї подорожі до Рівендолу Фродо, Меррі, Сем та Піпін потрапили у пастку на Великих Курганах. Після того, як їх урятував Том Бомбадил, Меррі пригадав, ніби він та його товариші билися проти людей з Карн-Думу та були розбиті. Однак з'ясувалося, що це було тільки марево[12].

У комп'ютерних іграх ред.

У комп'ютерній грі «The Lord of the Rings Online: Shadows of Angmar» Анґмар показано як гірську безплідну пустку, населену горянами, звідки велика армія Короля-Чаклуна починає завойовувати Еріадор. На північному краю Анґмара розташовані руїни Карн-Думу, який по ходу дії частково відновлюють та розміщують там під наглядом намісника Мордіріта частини чаклунських військ. Гравець може побувати в Анґмарі та окремих його укріпленнях для того, аби виконувати різноманітні завдання та битися з тамтешніми істотами.

З Анґмаром пов'язана також сюжетна лінія доповнення до іншої гри «The Battle for Middle-earth II» під назвою «The Rise of the Witch-king». У ній розповідається історія Королівства Анґмар та падіння Арнору. У цій грі Анґмар є однією з семи сторін, яку може обрати гравець. У такому разі він проходить весь шлях від початку появи Короля-Чаклуна на землях Півночі, до його найвищого посилення та знищення Арнора.

Примітки ред.

  1. ↑ а б Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 966, 1012;
  2. ↑ а б в Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 966;
  3. ↑ Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, part III «The Third Age», chapter I «Disaster of the Gladden Fields»;
  4. ↑ Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 143;
  5. ↑ Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 967–968, 976–977,1013;
  6. ↑ Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 976, 1013;
  7. ↑ Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 977;
  8. ↑ Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 782–784;
  9. ↑ Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 976;
  10. ↑ Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 194;
  11. ↑ Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 969, 1016;
  12. ↑ Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 141;

Джерела ред.

  • J.R.R.Toklien. The Lord of the Rings. 50th Anniversary edition. Houghton Mifflin Company. Boston — New York, 2004;
  • Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, ISBN 0-395-29917-9;
  • Tolkien, J. R. R. (1996), Christopher Tolkien, ed., The Peoples of Middle-earth, Boston: Houghton Mifflin, ISBN 0-395-82760-4.
  • Carpenter, Humphrey, ed. (1981), The Letters of J. R. R. Tolkien, Boston: Houghton Mifflin, ISBN 0-395-31555-7
  • Hammond, Wayne, Scull, Christina (2005), The Lord of the Rings: A Reader's Companion, London: HarperCollins, ISBN 0-00-720907-X;
  • Jorneys of Frodo. An Atlas of J.R.R.Tolkien's The Lord of the Rings by Barbara Strachey. HarperCollinsPublishers, 1981;
  • Michael N. Stanton. Hobbits, elves, and wizards: exploring the wonders and worlds of J.R.R. Tolkien's «The Lord of the rings». — Palgrave Macmillan, 2002. — 208 с. — ISBN 9781403960252;
  • J. E. A. Tyler. The complete Tolkien companion. — Macmillan, 2004. — 713 с. — ISBN 9780312315450;
  • Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, 1088 с., ISBN 966-8657-18-7;
  • *Angmar. Encyclopedia of Arda. Архів оригіналу за 14 серпня 2013. Процитовано 22 жовтня 2012.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Анґмар&oldid=41847932