Вікіпедія

Альфонс де Шатобріан

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Шатобріан.

Альфонс де Шатобріан
Alphonse de Châteaubriant
Альфонс де Шатобріан. 1946 рік.
Ім'я при народженні Alphonse Van Bredenbeck de Châteaubriant
Псевдонім Alfred Wolf
Народився 25 березня 1877(1877-03-25)
Ренн
Помер 2 травня 1951(1951-05-02) (74 роки)
Кіцбюель, Тіроль, Австрія
Громадянство Франція Франція
Національність француз
Діяльність письменник, журналіст
Alma mater lycée Georges-Clemenceaud і Особлива військова школа Сен-Сір
Мова творів французька
Роки активності 1902–1951
Напрямок реалізм, реґіоналізм
Жанр оповідання, роман, стаття, есей
Magnum opus «Володар Лурдин», «Брієр»
Членство Groupe Collaborationd
Конфесія католицтво
Родичі Ferdinand du Puigaudeaud
Діти Yves Le Scald
Премії Ґонкурівська премія (1911), Велика романістична премія Французької академії (1923)
CMNS: Альфонс де Шатобріан у Вікісховищі
S:  Роботи у  Вікіджерелах

Альфо́нс ван Бре́денбек де Шатобріа́н фр. Alphonse Van Bredenbeck de Châteaubriant, * 25 березня 1877, Ренн, Франція — † 2 травня 1951, Кіцбюель, Австрія;— французький письменник і журналіст, лауреат Ґонкурівської премії (1911) за роман «Володар Лурдин»

Біографія ред.

По батьковій лінії Альфонс де Шатобріан належав до нідерландського аристократичного роду, який виводиться від Ґаспара ван Бреденбека (1637—1687). Натуралізувавшись у Франції, ван Бреденбек уже 1670 року виробляв цукор у Сомюрі, а з 1675-го — в Анжері. Його вдова, що належала до анжуйської буржуазії[2], 1693 року придбала землі в місцевості Шатобріян-ан-Анжу[3].

Альфонс був двоюрідний брат художника Фердінана Луаяна Пюїґодо — батька Одетти Пюїґодо. Закінчивши нантський ліцей Клемансо[4], він навчався в Спеціальній військовій школі Сен-Сір, але не став військовиком. Мешкав переважно у Піріак-сюр-Мерi, де мав маєток, у Нанті та Пуату. 18 травня 1903 року де Шатобріан одружився в Сен-Назері з Марґерітою Терезою Еженією Башло-Вільнев, з якою мав двох синів — Ґі й Робера (письменника, що творив під псевдонімом Д'Ів Ле Скаль). Згодом він зблизився з поетесою Ґабрієль Лефор. Від першого шлюбу в неї були два сини. Один із них — історик Андре Кастело, став особистим секретарем Альфонса де Шатобріана[5].

Реґіоналізм ред.

 
Альфонс де Шатобріан. Не пізніш, як 1913 рік.

Отож де Шатобріан описував ці реґіони Великого Заходу у своїх творах, позначених, власне, впливом тодішньої літературної течії — реґіоналізму. Це, зокрема, «Володар Лурдин» (Ґонкурівська премія 1911 року), «Брієр», за яку 1923 року здобув Велику літературну премію Французької академії за роман, і «Зграя» (1927), яку видано великим накладом, одним із найбільших у час між двома світовими війнами. Всього розійшлося 609 000 її примірників.

На Першій світовій війні де Шатобріан, служачи в польовому шпиталі, писав дружині й приятелеві Ромену Роллану листи, в яких відчувається збурення. А коли настав мир, письменник утвердився в думці, що для добра Франції найкраще було б встановити тісні відносини з Німеччиною, щоб уникнути нової війни. Германофіл, католик, противник атеїзму й комунізму, прихильник порядку, Альфонс де Шатобріан захопився гітлерівським націонал-соціалізмом, вбачивши в ньому засіб поновити в країні благородний, дворянський дух[6] з домішкою католицької містики. Своєрідним маніфестом такого погляду стала книжка «Відповідь Господа».

У травні 1937 року, повернувшись із Німеччини, він опублікував «Пучок сил», у якому висловився на користь гітлерівської ідеології, вважаючи, що християнство і нацизм сумісні. 13 серпня 1938 року в Берхтесґадені він зустрівся з Адольфом Гітлером, і той сказав Шатобріану, обхопивши обіруч його руки: «Пане французький письменнику, ви краще зрозуміли націонал-соціалізм, ніж 99 відсотків німців, що голосували за мене!» Тож письменник побачив у фюрері нового месію[7].

Колабораціонізм ред.

 
Шатобріан на мітингу Національного революційного фронту на «Зимовому велодромі» 11 квітня 1943 року. Зліва направо: Жорж Клод, Альфонс де Шатобріан, Марсель Деа, Марсель Бюкар і Поль Шак.

Де Шатобріан належав до тих, що відразу ж стали колабораціоністами. Під час німецької окупації він очолив Групу співпраці. 24 жовтня 1940 року він був присутній на зустрічі маршала Петена й Гітлера в Монтуар-сюр-Луарі. З липня 1940 по травень 1941-го керував «Пучком» (La Gerbe) — «політичним і літературним тижневиком», головним редактором якого був Марк Ож'є, відомий після війни під псевдонімом Сен-Лу. Перший примірник вийшов у світ 11 липня 1940. Взяли участь у цьому Жан Жіоно, Поль Моран, Жан Кокто, Марсель Еме, Саша Ґітрі та інші. Часопис проголошував ідею аріанізованої, вільної від більшовизму Європи, близьку до тез неосоціаліста Марселя Деа й доволі далеку від платформи маршала Петена. 30 січня 1941 Шатобріан задекларував у «Пучку» «моральну красу капітуляції» й закликав французів беззастережно йти на колаборантство, адже німці дають французам можливість «бути разом з ними вільними й стати визволителями колоній і рабів». На знак подяк Ґеббельс запросив письменників-колаборантів, що працювали в «Пучку», на урочистості в Нюрнбергу. Співробітники тижневика підтримали Антибільшовицький леґіон, взявши участь у мітинґу, який організував Жак Доріо.

Повоєнний час ред.

Після поразки Німеччини у війні Альфонс де Шатобріан перебрався до Кіцбюеля в Австрії й жив там під іменем «доктор Альфред Вольф». 25 жовтня 1945 року шостий відділ Суду Сени заочно ухвалив вирок де Шатобріану: пораження у правах і смертна кара[8]. Видано ордер на арешт і наказ доставити засудженого до Форту Шарантон. Альфонс де Шатобріан знайшов сховище в тирольському монастирі, де й помер у 1951 році, опублікувавши перед смертю послання — «Лист християнству, яке вмирає». До його творів двояке ставлення. З одного боку, зважають на вину де Шатобріана в колаборантстві. З другого боку, цінують твори (особливо «Брієр») хоча б за художню вартість ілюстрацій — роботу таких митців, як Жан Фрело, Матюрен Мее, Рене-Ів Крестон, Анрі Шеффер та інші.

Твори ред.

 
Альфонс де Шатобріан. 1933 рік.
  • Prémisses, 1902 — «Передумови»
  • Pastels vendéens. Le Soulier du vilain, ou Petite chronique des temps difficiles, 1905 — «Вандейські пастелі. Черевик мерзотника, або Маленька хроніка важких часів»
  • Muses vendéennes, 1905 — «Вандейські музи»
  • Le Baron de Puydreau (nouvelle), 1908 — «Барон Пюїдро» (оповідання)
  • Monsieur de Buysse (nouvelle), 1909 — «Пан де Бюїсс» (оповідання)
  • Monsieur des Lourdines — Histoire d'un gentilhomme campagnard [Архівовано 17 жовтня 2013 у Wayback Machine.], Grasset, 1911 — «Володар Лурдин. Історія сільського шляхтича» (Ґонкурівська премія 1911)
  • La Brière (roman), Grasset, 1923 — «Брієр» (Велика романістична премія Французької академії, 1923)
  • La Meute, Grasset, 1927 — «Зграя»
  • Un poème inédit de Châteaubriant. Souvenir, 1923 — «Не видана поема де Шатобріана»
  • Instantanés aux Pays-Bas, Paris, Kra, 1927 — «Моментальні знімки в Нідерландах»
  • Locronan, Cahiers libres, 1928 — «Локронан»
  • La Réponse du Seigneur, Grasset, 1933 — «Відповідь Господа»
  • Kériacop, éditions Mornay, " la collection originale " — «Керіакоп»
  • La cité de nos fêtes, éditions Bernard Grasset — «Місто наших свят»
  • Au pays de Brière (photos de C. Le Boyer & A. Bernard) ; édition préparée par A. Castelot, éd. de Gigord, sans date (1935/) — «У країні Брієру»
  • La Gerbe des forces, Grasset, 1937 ; réédition aux éditions de l'Homme libre, 2005 — «Пучок сил»
  • Le bouquet fané (illustrations de Bernard Roy), Tisné, 1937 — «Зів'ялий букет»
  • Les pas ont chanté, Grasset, 1938 — «Сліди співали»
  • La Psychologie et le drame des temps présents, 1943 — «Психологія і драма сучасности»
  • Écrits de l'autre rive, Paris, Collection " Le Palladium ", A. Bonne, 1950 — «Писання з того берега»
  • Lettre à la chrétienté mourante, avant-propos par Robert de Châteaubriant, Paris, B. Grasset, Collection " Les Cahiers verts ", nouvelle série n° 9, 1951 — «Лист християнству, яке вмирає»
  • Lettres des années de guerre, 1914—1918, Paris, A. Bonne, 1952 — «Листи і роки війни»
  • Fragments d'une confession, Paris, Desclée de Brouwer, 1953 — «Уривки сповіді»
  • …Des saisons et des jours… Journal de l'auteur, 1911—1924 (avec 7 dessins originaux de l'auteur) ; éd. du Sapin vert, 1953 — «…Пори року і дні… Щоденник автора, 1911—1924» (разом із сімома ілюстраціями, які намалював автор)
  • Itinerarium ad lumen divinum, Paris, la Colombe, Éditions du Vieux-Colombier, 1955 — «Дорожні записки за Божого дня»
  • Cahiers, 1906—1951, Paris, B. Grasset, 1955 — «Зошити, 1906—1909»
  • L'acte intérieur ou Le sens intime du divin, Paris, Nouvelles éditions latines, 1992 — «Внутрішня дія, або Сокровенне чуття божественного»
  • Chroniques de l'âme, Paris, Perrin & Perrin, 1999 (édition établie par Benoît Mancheron et Paul Gothal) — «Хроніки душі»
  • Procès posthume d'un visionnaire. Alphonse de Châteaubriant, préface de Robert Canzillon, Paris, Nouvelles éditions latines, 1987 — «Посмертний процес мрійника»
  • Châteaubriant Alphonse de et Rolland Romain, L'un et l'autre, 1906—1914. Choix de lettres, préface de L. A. Maugendre, Paris, A. Michel, Collection " Cahiers Romain Rolland " n° 26, 1983 — «Альфонс де Шатобріан і Ромен Роллан, один і другий, 1906—1914»
  • Hess Heinrich, Un homme parmi les autres. Un chef et son peuple, Préface de Alphonse de Châteaubriant, Paris, s. d. — Гайнріх Гесс. «Людина серед інших. Вождь і його народ». Передмова Альфонса де Шатобріана
  • Inédits ou inachevés : Kériacop et La Cité de nos Fêtes — «Не видане або не закінчене»

Бібліографія ред.

  • Louis-Alphonse Maugendre, Alphonse de Chateaubriant 1877—1951 — Dossier littéraire et politique, André Bonne, 1977, 445 p.
  • Louis-Alphonse Maugendre, éd., L'un et l'autre, Albin-Michel, 1983—1996, correspondance entre Romain Rolland et Alphonse de Châteaubriant — Choix de lettres, 1906—1944, texte établi par M. Romain-Rolland et R. de Châteaubriant pour le I, texte établi et annoté par L.-A. Maugendre pour le II ISBN 2-226-06494-X
  • Simon Epstein, Les Dreyfusards sous l'Occupation, éd. Albin Michel, 2001
  • Jean-Félix Lapille, Une parousie européenne: La Gerbe (1940—1944), mémoire de master, Université Paris 1, 2016
  • Thierry Bouclier, Alphonse de Châteaubriant, Pardès, coll. Qui suis-je ?, 2019 (ISBN 978-2-86714-529-2)

Примітки ред.

  1. ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. ↑ Pierre-Marie Dioudonnat, Le Simili-Nobiliaire-Français, Éditions Sedopol, Paris, 2012, p. 157
  3. ↑ Henri Frotier de la Messelière, Filiations bretonnes — tome 5, Saint-Brieuc imprimerie-librairie René Prud'homme, 1924
  4. ↑ CHÂTEAUBRIANT Alphonse de, sur le Dictionnaire biographique du lycée de Nantes. Архів оригіналу за 2 грудня 2020. Процитовано 26 березня 2020.
  5. ↑ Gilbert Joseph, Fernand de Brinon, l'aristocrate de la Collaboration, Albin Michel, Paris, 2002, ISBN 2-226-11695-8 978-2226116956, p. 164
  6. ↑ На цю тему див.: Jonathan Ruiz de Chastenet, " Romanesque et chevaleresque mêlés: l'itinéraire aristocratique d'Alphonse de Châteaubriant « dans » Plus noble que le Roi " Représentations littéraires de la noblesse, Angers, Presses de l'Université d'Angers, 2011, p. 121—131
  7. ↑ Поль Леві писав де Шатобріану: «Людині, як-от A. де Шатобріан, що хотіла мати славу великого знавця німецьких справ, вдалося наробити своїм „Пучком“ цілу купу хибних тлумачень і розмаїтих помилок (наприклад, на сторінках 57, 80, 99, 211, 227 у „Пучку сил“)». — Опубліковано у La langue allemande en France, tome II, p. 229—230
  8. ↑ Archives nationales, cote: Z/6 4130.


Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Альфонс_де_Шатобріан&oldid=41374649