Інфляція є прихованим податком, який накладає держава на населення.[1] Отримувачем інфляційного податку є емітент грошей.[2]

Інфляційний податок сплачується покупцем через зростання номінальної ціни товару.

Також держава може встановлювати податок на інфляцію: оскільки номінальна ціна товарів внаслідок інфляції зростає, зростання ціни нагромаджених підприємством товарів може розглядатись державою як прибуток, що підлягає явному оподаткуванню.[3]

Приклади ред.

Депозити ред.

За річної інфляції 13% власник депозиту з 12% річних, насправді, матиме реальну ставку −1%. Тобто, лише через знецінення грошей власник депозиту зазнаватиме збитків у розмірі −1% річних. Однак, існуючі податкові закони (прим. в США) не враховують впливу інфляції і піддають оподаткуванню весь номінальний прибуток. Якщо номінальний дохід від розміщення грошей на депозиті піддати оподаткуванню у розмірі 30% то власникові залишиться лише 8.4% замість 12%. Якщо скоригувати цей дохід з інфляцією 13% в США 1979 року, то виявиться, що власник рахунку зазнав збитків у розмірі 4.6% річних.[4]

Примітки ред.

  1. (MESPM, ст. 1019)
  2. (Панчишин, розділ 10)
  3. Олександр Кірш, Податок на інфляцію [Архівовано 10 вересня 2009 у Wayback Machine.], Дзеркало Тижня, 5—11 вересня 2009.
  4. Hall, Robert Ernest, ред. (1982). 7. Inflation, causes and effects. The University of Chicago Press. ISBN 0-226-31323-9.

Література ред.

Див. також ред.

Посилання ред.