Вікіпедія

Іннес Айрленд

Роберт МакГрегор Іннес Айрленд, більше відомий як Іннес Айрленд (англ. Robert McGregor Innes Ireland), (нар. 12 червня 1930 — пом. 22 жовтня 1993) — британський гонщик Формули-1, військовик, інженер та журналіст. Брав участь у 24 годинах Ле-Мана в 1958—1959 та 1962—1966. Президент британського клубу водіїв-гонщиків (BRDC) у 1992—1993 роках.

Іннес Айрленд
Громадянство Велика Британія Велика Британія
Народився 12 червня 1930(1930-06-12)
Майсемройд, Західний Йоркшир
Помер 22 жовтня 1993(1993-10-22) (63 роки)
Редінг, Беркшир
Статистика в чемпіонатах світу з Формули-1
Дебют Гран-прі Нідерландів 1959
Остання гонка Гран-прі Мексики 1966
Сезони 2 (1959–1966)
Команди Лотус, БРП, клієнтські БРМ
Гран-прі (старти) 53 (50)
Перемоги 1
Подіуми 4
Поули 0
Найшвидші кола 1
Очки 47
Перша перемога Гран-прі США 1961
Остання перемога Гран-прі США 1961
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Айрленд.

Біографія ред.

Дитинство та юність ред.

Роберт МакГрегор Іннес Айрленд народився 12 червня 1930 року в містечку Майсемройд, що в Західному Йоркширі. Він був молодшим сином в родині ветеринара-хірурга Вільяма Александра Айрленда та його дружини Мері Маргарет Артур.[1]

За його власними словами, Іннес відвідував початкову школу у Чіппінг Кемдені. Після початку Другої світової Айрленди повернулися до Шотландії. Там Іннес із братом Аленом навчалися у Kirkudbright High School, де досягли неабияких успіхів у спорті. Іннес двічі представляв Шотландію у змаганнях з регбі проти Англії і один раз — з легкої атлетики. У 12 років, прочитавши книгу Тома Біркіна «Повний газ», хлопець став фанатом автоспорту. У 1947 він був присутнім на першій повоєнній гоночній події Bo'ness Hillclimb.[1]

Іннес залишив школу, щоб продовжити вивчення інженерної справи у аеро відділі Роллс-Ройса у Глазго. Потім перейшов до іншого відділу у Лондоні. Певний час жив у старому канонерському човні на Темзі. Тоді ж йому залишився 3-літровий Bentley від друга сім'ї. В цей час померла від раку матір Айрленда.[1]

У 1951 Айрленд узяв участь у першій своїй гонці Daily Express Trophy на Сільверстоуні. Того разу перегони були зупинені через сильний дощ після шести кіл.[2] Натхненний Іннес свою першу повну гонку, Tim Birkin Memorial Trophy, провів 17 травня 1952 у Борехемі. На своєму Bentley він прийшов четвертим.

1953 був призваний на службу до збройних сил і отримав звання лейтенанта Королівських шотландських прикордонників. Невдовзі він був прикомандирований до I-го батальйону парашутного полку і вирушив до Єгипту. До Олдершота Айрленд повернувся влітку 1954. Восени він одружився, а влітку 1955 — залишив армію. Недовго попрацювавши у Роллс-Ройсі, перейшов до гаража свого друга Джона Месона. Їхній бізнес спеціалізувався на ремонті Bentley та Rolls Royce.[1]

Доформульна кар'єра ред.

Іннес на своїй Riley Nine двічі виступав у Гудвуді у 1955 та 1956-му. Кожного року він здобував перемогу у одній з гонок. Руперт Робінсон, знайомий його брата Алена, зустрінувшись у Гудвуді, згодився допомогти придбати йому спортивний Лотус 11. З цього моменту почалася справжня кар'єра Іннеса Айрленда у автоспорті.

1957 видався для Іннеса дуже успішним. На спорткарах у Гудвуді він виграв Brooklands Memorial Trophy. У липні — USAF Trophy for Tommy Sopwith. У серпні  виступав за команду Лотус на Гран-прі Швеції, одному з етапів світового чепіонату.

У вересні 1958 він здобув три перемоги за один вікенд, виступаючи у Full Sutton та Charterhall в Шотландії.

Формула-1 ред.

Наступного року гонщик дебютував у Формулі-1 за команду Лотус. У своєму ж першому гран-прі у Нідерландах він здобув очки. З відставанням в один круг від переможця Йо Бонньє Іннес Айрленд прийшов четвертим і отримав три залікові бали. З шести гонок, в яких Айрленд узяв участь, фінішу він дістався двічі. У США він став п'ятим.

1960 він став переможцем I Oulton Park Trophy в Ултон-Парку, проїхавши найшвидше коло,[3] XI Lavant Cup у Гудвуді, показавши хет-трик,[4] XII BRDC Daily Express International Trophy у Сільверстоуні, випередивши Джека Бребгема на дві секунди[5] та I Lombank Trophy у Снеттертоні, що проходив в той же день[6]

У залікових гран-прі Нідерландів та США Айрленд був другим. У Великій Британії здобув бронзу. Загалом за результатами чемпіонату він посів четверте місце із 18 балами.

Із Суррею він переїхав до Нью-Раднора в Уельсі, придбавши особняк в георгіанському стилі.

У 1961 на тренуванні гран-прі Монако вилетів з траси та отримав серйозні поранення, через що був змушений пропустити дві гонки. Повернувся він за місяць у Бельгії. Із здобутків того року можна відзначити четверте місце у Франції та єдину в кар'єрі перемогу в заключній гонці у США. По закінченні сезона Айрленд перейшов до команди BRP, заснованої Альфредом Моссом, батьком Стірлінга Мосса.

У новій команді у 1962 він довів до кінця три гонки з дев'яти і лише в одній здобув очки. В 1963 справи трохи покращилися: Айрленд двічі посів четверте місце і став дев'ятим у загальному заліку.

У 1964 на тренуванні Гран-прі Монако гонщик знову потрапив в аварію і вибув на дві гонки. Два п'ятих місця у Австрії та Італії принесли йому останні залікові бали в кар'єрі.

1965 Іннес перейшов до маленької приватної стайні Reg Parnell Racing. Айрленд фінішував тричі і далеко від залікової зони. На останній Гран-прі Мексики команда навіть не вийшла, оскільки не мала коштів.

У 1966 Іннес Айрленд ще двічі бере участь у перегонах. Цього разу — за іншу маленьку команду Bernard White Racing. Виступи на Гран-прі США та Гран-прі Мексики завершуються сходом і гонщик вирішує завершити формульну кар'єру.[7]

Після перегонів ред.

У 1967 Айрленд став спортивним редактором журналу. 1970-го повернувся до Керкубрі та придбав рибний траулер. Рибний промисел виявився не надо прибутковим, тож Іннес за шість років знову перебрався до Англії. У 1980-х він відновив журналістську кар'єру і співпрацював із американським «Road & Track». Також писав статті для інших журналів, таких як «Classic Cars», та огляди у газету «The Times». Певний час працював теле- та радіокоментатором гоночних подій.

1992 року був обраний президентом британського клубу водіїв-гонщиків (BRDC) і займав цей пост до самої смерті у 1993.

Особисте життя ред.

30 жовтня 1954 Іннес Айрленд одружився із шкільною вчителькою Нормою Томас, з якою познайомився по приїзді в Лондон. У подружжя народилося двоє доньок.

Після 13 років сумісного життя Айрленд розлучився і взяв другий шлюб із Едною Гейл Хамфріз. Весілля відбулося 7 грудня 1967 у Какстон-холлі. Свідком нареченого виступив Стірлінг Мосс.[8]

Згодом тривалий час зустрічався із Джин Ховардс, колишньою нареченою Майка Хоторна. Дізнавшись про те, що хворий на рак, узаконив їхні стосунки.

Результати виступів ред.

Формула-1 ред.

Рік Команда Шасі Двигун 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Місце Очки
1959 Team Lotus Lotus 16 Climax FPF 2.5 L4 МОН 500 НІД
4 		ФРА
Схід 		ВЕЛ НІМ
Схід 		ПОР
Схід 		ІТА
Схід 		США
5 		14 5
1960 Team Lotus Lotus 18 Climax FPF 2.5 L4 АРГ
6 		МОН
9 		500 НІД
2 		БЕЛ
Схід 		ФРА
7 		ВЕЛ
3 		ПОР
6 		ІТА США
2 		4 18
1961 Team Lotus Lotus 21 Climax FPF 1.5 L4 МОН
НС 		НІД БЕЛ
Схід 		ФРА
4 		ВЕЛ
10 		НІМ
Схід 		США
1 		6 12
Lotus 18/21 ІТА
Схід
1962 UDT-Laystall Racing Team Lotus 24 Climax FWMV 1.5 V8 НІД
Схід 		МОН
Схід 		БЕЛ
Схід 		ФРА
Схід 		ВЕЛ
16 		НІМ ІТА
Схід 		США
8 		ПАР
5 		16 2
1963 British Racing Partnership Lotus 24 BRM P56 1.5 V8 МОН
Схід 		НІМ
Схід 		9 6
BRP Mk1 БЕЛ
Схід 		НІД
4 		ФРА
9 		ВЕЛ
Схід 		ІТА
4 		США МЕК ПАР
1964 British Racing Partnership Lotus 24 BRM P56 1.5 V8 МОН
НС 		НІД 14 4
BRP Mk1 БЕЛ
10 		ФРА
Схід
BRP Mk2 ВЕЛ
10 		НІМ АВТ
5 		ІТА
5 		США
Схід 		МЕК
12
1965 Reg Parnell Racing Lotus 25 BRM P56 1.5 V8 ПАР МОН БЕЛ
13 		ФРА
Схід 		ВЕЛ
Схід 		НІД
10 		НІМ — 0
Lotus 33 ІТА
9 		США
Схід 		МЕК
НС
1966 Bernard White Racing BRM P261 BRM P60 1.9 V8 МОН БЕЛ ФРА ВЕЛ НІД НІМ ІТА США
Схід 		МЕК
Схід 		— 0

24 години Ле-Мана ред.

Рік Команда Напарники Автомобіль Клас Кола Поз. Клас
поз.
1960   Team Lotus   Джон Вітмор Lotus Elite Mk. 14 S 2.0 0 НС НС
1962   UDT Laystall Racing Team   Мастен Грегорі Ferrari 250 GTO GT 3.0 165 Схід Схід
1963   David Brown Racing Dept.   Брюс Макларен Aston Martin DP214 GT +3.0 59 Схід Схід
1964   Maranello Concessionaires   Тоні Меггс Ferrari 250 GTO GT 3.0 328 6 2
1965   Ford Advanced Vehicles   Джон Вітмор Ford GT40 GT 5.0 72 Схід Схід
1966   F.R. English Ltd. \ Comstock Racing   Йохен Ріндт Ford GT40 Mk I S 5.0 8 Схід Схід


Примітки ред.

  1. ↑ а б в г Біографія Іннеса Айрленда [1] (англ.)
  2. ↑ Сільверстоун [2] [Архівовано 14 травня 2012 у Wayback Machine.] (англ.)
  3. ↑ I Oulton Park Trophy 1960 [3] [Архівовано 4 листопада 2012 у Wayback Machine.]
  4. ↑ XI Lavant Cup [4] [Архівовано 4 листопада 2012 у Wayback Machine.]
  5. ↑ XII BRDC Daily Express International Trophy[5] [Архівовано 3 травня 2012 у Wayback Machine.]
  6. ↑ I Lombank Trophy [6] [Архівовано 3 травня 2012 у Wayback Machine.]
  7. ↑ Біографія Іннеса Айрленда. Гоночна кар'єра [7] (англ.)
  8. ↑ Фото [8] [Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.]

Література ред.

  • Autobiographie: All Arms and Elbows, ISBN 0-85184-050-7
  • Marathon in the Dust, jurney London to Sydney, SBN 7183 0072 6, William Kimber & CO. LTD

Посилання ред.

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Іннес Айрленд
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Іннес_Айрленд&oldid=40665243