Вікіпедія

Тичина Євген Григорович

Євге́н Григо́рович Тичи́на[1] (21 січня (2 лютого) 1895(18950202) — 1955) — український педагог та хоровий диригент, регент Новобасанської парафії УАПЦ. Брат поета Павла Тичини.

Тичина Євген Григорович
Ім'я при народженні рос. Евгений Григорьевич Тычинин
Народився 2 (14) лютого 1895
Піски, Щаснівська волость, Козелецький повіт, Чернігівська губернія, Російська імперія
Помер 1955
Діяльність педагог
Павло Тичина та Євген Тичина. 1929 рік

Біографічні відомості ред.

Народився 21 січня (2 лютого) 1895(18950202) року в селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (нині Бобровицького району Чернігівської області) в сім'ї сільського дяка Григорія Тимофійовича Тичиніна[2][3]. П'ятий син і дев'ята дитина в родині Тичин (усіх дітей було тринадцятеро, але четверо померли маленькими) [4].

Услід за старшими братами — Михайлом, Іваном та Павлом — батьки віддали Євгена співати в архієрейський хор у Чернігові. Там за дорученням регента хору Павло Тичина навчав свого брата нотної грамоти[5]. Одночасно Євген навчався в Чернігівському духовному училищі[2].

Навчався в Києві в Українському народному університеті [6]. 28 березня 1919 року Євгена Тичину зарахували вільним слухачем історико-філологічного факультету Кам'янець-Подільського державного українського університету [7].

1919 року Павло Тичина присвятив братові вірш «Плуг». Цим віршем відкривалася однойменна збірка, видана 1920 року (перед першим віршем стояло: «Дорогому братові Євгену ТИЧИНІ присвячую») [8]. На той час Євген Тичина працював у Київській губнаросвіті [9]. При житті поета вірш із простішою посвятою «Євгену Тичині» друкувався у збірці «Поезії» (1932), першому томі тритомника (1957), першому томі шеститомника (1961), «Вибраному» (1966).

Скупий на емоції та слова, Павло Григорович записав у щоденнику в березні 1920 року: «Женя живий! Які очі вимучені в Жені… Що в них: жах, страждання чи ненависть до людськості? Не знаю» [10].

На початку 1920-х років Євген Тичина займався диригентською діяльністю. 23 лютого 1923 року Музичне товариство імені Миколи Леонтовича видало Євгенові Тичині мандат на право організації хору імені Леонтовича в містечку Нова Басань на Чернігівщині (нині село Бобровицького району Чернігівської області) [11].

Крім того, Євген Тичина був благовісником-організатором Всеукраїнської Православної Церковної Ради, яка ставила за мету поширення Христового вчення українською мовою. Був регентом Новобасанівської автокефальної церкви.

11 квітня 1923 року Євгена Тичину заарештували. Він проходив у «Справі про організацію банди з метою підриву Радянської влади». У звинуваченні зазначено, що Євген Тичина брав участь в українізації церкви, а така робота вважалася політичним згуртовуванням. Серед вилучених в Євгена Тичини паперів були і два вірші Павла Тичини — «Розкривши Гомера» та «До кого говорить?».

Довелося Павлові Тичині рятувати свого брата. Наприкінці життя Павло Григорович занотував у щоденнику: «Як я Женю — свого брата — рятував у 1923 році. У Чернігівському ЧК т. Цікліс. Чи, може, Цепліс? Ні-ні, здається, що Цікліс. Та ще т. Новиков. Вони дуже здивовані були, що я знаю латвійську літературу» [12].

Згодом Євген Тичина викладав українську мову та літературу в одній із середніх шкіл Харкова. У цій же школі в середині 1930-х років навчався майбутній поет Дмитро Білоус (1920—2004). Дмитро потоваришував з учителевим сином Владиславом і став бувати в Тичин удома — у будинкові письменників «Слово». Дмитро Білоус згадував: «Самі відвідини родини Тичини справили на мене велике враження. Адже недавно, буквально всього кілька років тому, у цій квартирі жив сам Павло Григорович [13], і все тут освячене його іменем. І фото поета на стіні, і книжки в шафі, якими він користувався» [14].

Наприкінці грудня 1941 року в Полтаві керував церковним хором Полтавської церкви, настоятелем якої був Олексій (Потульницький).

Після війни Євген Тичина працював у Харківському педагогічному інституті іноземних мов. Зіновії Антончак із Самбора, яка, закінчивши педагогічне училище, вступала до цього інституту, запам'ятався такий епізод [15]:

«Вступний іспит з української літератури приймав Євген Тичина, рідний брат Павла Григоровича. Треба було висвітлити тему „Усна народна творчість краю“. Екзаменатор приємно здивувався великою кількістю коломийок і пісень, які я знала. Спитав, чи можу їх процитувати. Я відповіла: „Не лише процитувати, а й проспівати“. Після цього з Євгеном Григоровичем зав'язалася щира розмова. Особливо уважно слухав він про нашого земляка Івана Франка. На знак пошани до нього під час моєї відповіді підвівся і слухав, стоячи».

Помер Євген Тичина 1955 року. У будинку «Слово» (п'ятий поверх, квартира 15) тепер живе із сім'єю його син — Юрій Євгенович Тичина [16].

Син Владислав став істориком.

Примітки ред.

  1. ↑ Ім'я при народженні — Євген Григорович Тичинін.
  2. ↑ а б ДАК. Ф. 153. Оп. 5. Спр. 8080, с. 13зв..
  3. ↑ Тичина Павло. Із щоденникових записів. — К., 1981. — С. 402—403.
  4. ↑ Тичина Павло. Зібрання творів у 12 томах. — Т. 7. — К., 1986. — С. 365.
  5. ↑ Тичина Павло. Зібрання творів у 12 томах. — Т. 7. — К., 1986. — С. 250.
  6. ↑ Коваленко Олександр. «Ми рвали одвічнії пута…» // Київ. — 1994. — № 8—9. — С. 146.
  7. ↑ Завальнюк О. М. Історія Кам'янець-Подільського державного українського університету в іменах (1918—1921 рр.). — Кам'янець-Подільський: Абетка-НОВА, 2006. — С. 563.
  8. ↑ Тичина Павло. Сонячні кларнети. — К., 1990. — С. 67.
  9. ↑ Тичина Павло. Зібрання творів у 12 томах. — Т. 1. — К., 1983. — С. 593.
  10. ↑ Тичина Павло. Із щоденникових записів. — К., 1981. — С. 21.
  11. ↑ Тичина Павло. Зібрання творів у 12 томах. — Т. 7. — К., 1986. — С. 378.
  12. ↑ З архівів ВУЧК — ГПУ — НКВД — КГБ. — 1994. — № 1. — С. 164.
  13. ↑ Павло Тичина переїхав до Києва 1934 року.
  14. ↑ Дмитро Білоус. Біографія[недоступне посилання з липня 2019]
  15. ↑ Незборима нація. — 2008. — Червень.
  16. ↑ Дукина Наталка. Додому, до «Слова», або Хто, де, коли?. Архів оригіналу за 24 лютого 2015. Процитовано 28 серпня 2008.

Посилання ред.

Джерела ред.

  • Сосновська Тетяна. «Як я Женю — свого брата — рятував у ЧК»: Маловідоме з життя поета Павла Тичини // «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ». — 1994. — № 1. — С. 163—167.
  • Сосновська Тетяна. Українська Автокефальна Православна Церква в житті Павла та Євгена Тичин // Український церковно-визвольний рух і утворення Української Автокефальної Православної Церкви: Матеріали наукової конференції, Київ, 12 жовтня 1996 р. — К.: Логос, 1997. — С. 149—154.
  • Антончак Зіновія. «Плекайте мову рідну!» // Незборима нація. — 2008. — Червень.
  • Тичина Євген. Спогади про нашу родину // Березіль. — 1997. — № 1—2. — С. 175—179.
  • Тичина Юрій. Брати: Павло Григорович Тичина очима племінника // Київ. — 1994. — № 1. — С. 105—110.
  • Тичина Юрій. Зі славного роду Тичин: Родовід поета: Легенди і реальність // Деснянська правда. — 1998. — 10 вересня.
  • Тычинин Павел Григорьевич. Дело Киевского коммерческого института. Нач. 1913 г. // ДАК. Ф. 153. Оп. 5. Спр. 8080. 20 арк.(рос.)
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Тичина_Євген_Григорович&oldid=37676524