Гошовський Юліан

діяч ОУН, інженер, технічний розробник підпільної радіостанції Самостійна Україна

Юліан Гошовський (псевдо «Мак», «Плоховський»; 2 січня 1908, с. Фалиш, нині Стрийський район, Львівська область — 31 липня 1981, м. Кергонксон, США) — діяч ОУН, інженер, технічний розробник підпільної радіостанції «Самостійна Україна».

Юліан Гошовський
Загальна інформація
Народження 2 січня 1908(1908-01-02)
с. Фалиш, нині Стрийський район, Львівська область
Смерть 31 липня 1981(1981-07-31) (73 роки)
м. Кергонксон, США США
Поховання Цвинтар святого Андрія
Військова служба
Приналежність Україна Україна
Вид ЗС ОУН

Життєпис ред.

 
Курінна рада пластового куреня «Червона Калина». Сидять зліва направо: Степан Охримович, Володимир Калинович, Володимир Ерденберґер, Євген Пеленський, Богдан Чехут, Осип Грицак, Роман Ерденберґер, Степан Новицький, Михайло Поточняк. Стоять зліва направо: Осип Тюшка, Н, Остап Каратницький, Степан Бандера, Юліан Гошовський, Ярослав Рак, Ярослав Падох, Роман Щуровський. Львів, «Академічний дім», 21 жовтня 1928 р.

Народився 2 січня 1908 року у селі Фалиш (тепер Стрийський район Львівської області). Батько — о. Микола — греко-католицький священик у селах Фалиш i Станків, та у 1930-х роках — стрийський декан.

Народну школу закінчив у рідному селі, а згодом перейшов на навчання до Стрийської гімназії, яку закінчив у 1926 році. Продовжує навчання у Львівській політехніці на хімічному, а згодом механічному i електричному факультетах.

5 грудня 1923 став членом Пласту (псевдо «Мак») i належав до 5-го куреня юнаків iм. князя Ярослава Осмомисла, який діяв у гімназії. Юліан Гошовський — один із двадцяти засновників куреня УСП iм. Івана Богуна, згодом перейменованого на курінь «Червона Калина».

До Української Військової Організації вступив у другій половині 1920-х років. В листопаді 1928 року затриманий за поширення летючок УВО, засуджений на 10 місяців. 10 листопада 1930 року повторно заарештований за розповсюдження преси УВО-ОУН, засуджений на 3 роки.

Після звільнення у 1933 році виїхав до Німеччини, навчався у Вищій технічній школі в Шарлоттенбурзі, на спеціальності електротехніка (радіо i телебачення). Співпрацював з Українським Пресовим Бюро, заснованим ОУН для пропаганди української ідеї у світі. У 1936 році завершив навчання в Інженерній школі Ільменау, і того ж року одружився з Іванною Шульган.

Повернувся до Стрия і 1 вересня 1937 року відкрив магазин «Атом», у якому продавав електроприлади. Після початку Другої світової війни польська влада його знову арештувала, але на короткий термін. Під час радянської окупації працював директором електростанції у Стрию, але перед загрозою більшовицького арешту з родиною перейшов кордон у Генерал-губернаторство. Працював за фахом у Кракові та інших місцевостях, зокрема у компанії «Telefunken». Одночасно очолював відділ технічного зв'язку (радіозв'язку) у повстанському штабі, створеному 10 березня 1940 року при Революційному Проводі ОУН.

У 1943 році займався встановленням підпільної радіостанції «Вільна Україна» (теж «Самостійна Україна», криптонім «Афродита») у с. Ямельниця (тепер Сколівський район Львівської області).

На еміграції ред.

На початку серпня 1944 року разом із членом УГВР Петром Чуйком та його донькою Галиною (вдовою Івана Климіва) переправились за кордон.

Перебував спочатку в Австрії, згодом переїхав до Турина, а у 1949 році емігрував до Буенос-Айреса (Аргентина). Тривалий час працював за фахом, був членом Крайової пластової старшини. Член Спілки українських інженерів в Аргентині.[1]

У 1959 з родиною переїхав до США. Проживав у околицях Нью-Йорка i Філадельфії, працював, брав активну участь у громадському житті, зокрема в Пласті.

Останні роки життя провів в українській оселі для пенсіонерів «Золота осінь» у місті Кергонксон, штат Нью-Йорк, до управи якої належав. Помер 31 липня 1981, залишивши дружину Іванну, доньок Віру, Ларису та Лідію, чотирьох внуків. Похований на цвинтарі Святого Андрія в Савт Бавнд Бруку.

Примітки ред.

  1. Іваник Ю. Ґрех Ю. Історія українських інженерів в Арґентині // Інженери-українці в діяспорі. — Торонто, 1992. — С. 119.

Посилання ред.