Петро Кузьмич Буянов (10 лютого 1918, Миколаївська Тума, Рязанська губернія — 28 січня 2011, Ейлат, Ізраїль) — радянський футболіст, півзахисник. Пізніше — тренер. Учасник другої світової війни. Нагороджений орденом Вітчизняної війни II ступеня.

Ф
Петро Буянов
Особисті дані
Повне ім'я Петро Кузьмич Буянов
Народження 10 лютого 1918(1918-02-10)
  Миколаївська Тума, Рязанська губернія, РСФРР
Смерть 28 січня 2011(2011-01-28) (92 роки)
  Ейлат, Ізраїль
Громадянство  СРСР
Позиція півзахисник
Професіональні клуби*
1937—1939 СРСР «Дзержинець» 21 (4)
1940 СРСР «Сільмаш» (Харків) 18 (?)
1941 СРСР «Спартак» (Ленінград) 4 (0)
1946—1947 СРСР «Шахтар» (Сталіно) 41 (23)
1948—1950 СРСР «Торпедо» (Сталінград) 51 (7)
1950—1951 СРСР «Трудові Резерви»
1952—1954 СРСР «Шахтар» (Кадіївка)
Тренерська діяльність**
1965 СРСР «Шахтар» (Брянка)
Звання, нагороди
Нагороди

Орден Вітчизняної війни II ступеня

* Ігри та голи за професіональні клуби
враховуються лише в національному чемпіонаті.

** Тільки на посаді головного тренера.

Кар'єра футболіста ред.

По закінченню чотирьох класів сільської школи переїхав до Москви, де жив його старший брат. Там він закінчив сім класів. Разом з родиною старшої сестри переїхав у Ворошиловград, вступивши в ФЗУ при паровозобудівному заводі за спеціальністю — слюсар з ремонту верстатів. Через пів року отримав значок «Готовий до праці і оборони». Грав за збірну Луганська на спартакіаді школярів та першості товариства «Спартак». Відвідував матчі місцевого «Динамо». Пізніше перевівся в технікум фізкультури, який переїхав з Артемівська у Ворошиловград. У команді технікуму, яка грала в чемпіонаті міста, став лідером. В її складі брав участь у фіналі Кубка Луганська, яке давало право брати участь в Кубку СРСР. Зустріч завершилася поразкою від команди «Дзержинець» (0:3)[1].

Після фінальної гри його запросили в «Дзержинець» (нині — «Зоря»). Перша гра Кубка СРСР проти костянтинівської «Сталі» завершилася поразкою з розгромним рахунком (0:6). Чемпіонат Української РСР 1938 завершився перемогою для команди, Буянов тоді був капітаном «Дзержинця». У 1939 році грав разом з командою в другому по силі дивізіоні країни, де команда посіла 16 місце з 23 команд. Буянов був гравцем основного складу, зігравши в 21 грі з 22 ігор команди. У зв'язку з скороченням числа учасників, «Дзержинець» покинув турнір.

У 1940 році перейшов у харківський «Сільмаш», а через рік в ленінградський «Спартак» з Вищої ліги СРСР. У складі команди встиг зіграти в чотирьох іграх, проте через початок війни турнір був перерваний. Брав участь у битві за «Невський п'ятачок» у складі 941-го полку 256-ї стрілецької дивізії. Потрапив у полон і був звільнений у 1944 році. Перебував у таборі для переміщених осіб в Рутченково, тоді ж працював на шахті, добуваючи вугілля. У 1985 році нагороджений орденом Вітчизняної війни II ступеня[2].

Пізніше він був зарахований в ворошиловградське «Динамо». У 1946 році став гравцем сталінського «Шахтаря», який виступав у другому по силі дивізіоні СРСР. Разом з командою дійшов до півфіналу Кубка Української РСР, де «гірники» поступилися київському «Динамо». Турнір 1947 року завершився для команди другим місцем. Буянов тоді став кращим бомбардиром «Шахтаря» з 19 забитими голами[3].

У 1948 році став гравцем «Торпедо» з Сталінграда, який виступав у Вищій лізі. Петро грав у команді протягом двох років, проте через травму, отриману в грі з київським «Динамо», незабаром покинув команду. Потім грав за ворошиловградські «Трудові Резерви» і кадіївський «Шахтар».

Тренерська кар'єра ред.

Після закінчення кар'єри футболіста і перейшов на тренерську роботу. Завдяки Володимиру Шевченко працював з командами Краснодона та Кадіївки, які виступали в чемпіонаті Ворошиловградської області. У 1965 році тренував брянський «Шахтар». Разом з Олександром Ільїновим очолював групу з підготовки при команді майстрів «Трудові резерви», де серед його вихованців були Анатолій Шульженко, Олександр Журавльов, Анатолій Куксов, Вадим Добіжа, Анатолій Шакун, Ігор Бубличенко, Георгій Дегтярьов і Володимир Дьомушкін[4][5].

Також займався суддівством, обслуговуючи матчі Першої ліги СРСР. Суддя республіканської категорії[6]. До 1978 року працював в обласному спортивному комітеті, де займався питаннями розвитку футболу. Працював у Луганській обласній федерації футболу. Аж до смерті проживав разом з дочкою в Ізраїлі. Під час святкування сімдесятиріччя донецького «Шахтаря» в 2006 році йому був вручений почесний знак «За заслуги перед клубом» II ступеня[7]. 29 квітня 2013 року в донецькому центральному парку культури і відпочинку відбулося відкриття березової алеї пам'яті, присвяченій 32 футболістам «Стахановця» — учасникам Великої Вітчизняної війни. Серед них є ім'я Петра Буянова[8].

Досягнення ред.

«Дзержинець» (Ворошиловград)
«Шахтар» (Сталіно)

Статистика ред.

Сезон Клуб Ліга Чемпіонат Кубок
Ігри Голи Ігри Голи
1939 Дзержинець (Ворошиловград) Перша ліга 21 4 1 1
1940 Сільмаш (Харків) 18
1941 Спартак (Ленінград) Вища ліга 4 0
1946 «Шахтар» (Сталіно) Перша ліга 22 9
1947 19 14 5 3
1948 Торпедо (Сталінград) Вища ліга 25 3 1 0
1949 26 4

Джерела:

Примітки ред.

  1. Юлиан Шкиров. Чтобы помнили. Пётр Буянов. football.lg.ua. Архів оригіналу за 17 грудня 2017. Процитовано 10 червня 2017.
  2. Буянов Петр Кузьмич — pamyat-naroda.ru. Архів оригіналу за 13 серпня 2017. Процитовано 16 грудня 2017.
  3. Состав команды «Шахтёр» Сталино в сезоне 1947. footballfacts.ru. Архів оригіналу за 17 грудня 2017. Процитовано 10 червня 2017.
  4. Неисчерпаемый Добижа. Официальный сайт ФК «Заря» (Луганск). 16.12.2013. Архів оригіналу за 17 грудня 2017. Процитовано 10 червня 2017.
  5. Демушкин Владимир Николаевич. football.lg.ua. Процитовано 10 червня 2017.
  6. 14.09.1959. Трудовые резервы (Луганск, СССР) - Крылья советов (Куйбышев, СССР). Товарищеский матч. football.lg.ua. Архів оригіналу за 17 грудня 2017. Процитовано 10 червня 2017.
  7. Владимир Стасюк (13.08.2006). Есть у «Шахтёра» прошлое — будет и будущее. UA-Футбол. Архів оригіналу за 13 серпня 2017. Процитовано 10 червня 2017.
  8. В Донецке футболистам-фронтовикам посвятили аллею. Официальный сайт ФК «Шахтёр» (Донецк). 29 квітня 2013. Архів оригіналу за 7 червня 2013. Процитовано 6 червня 2013.

Посилання ред.